Париж для самотніх та інші історії - Джоджо Мойєс

– Вітаю. – Вона трохи нервується, адже зовсім не вміє говорити французькою. – У мене заброньовано номер.

Слідом за нею з’являється жінка, яка також щойно прибула. Пихкаючи та риючись у сумочці, вона намагається знайти потрібний папірець.

– Ось, у мене також заброньовано номер. – Вона кидає свою роздруківку на стійку поряд із роздруківкою Нелл. Нелл трохи відходить убік, намагаючись не звертати уваги на те, що на неї напирають ззаду.

– Це жах, як я сюди діставалася. Жах! – Явно американка. – А рух на дорогах який жахливий!

Адміністратор готелю – жінка років сорока з коротким, стильно підстриженим темним волоссям. Вона підводить погляд на нових гостей і трохи супиться.

– У вас обох заброньовано номер? – Вона уважно вивчає роздруківки, а тоді повертає їх власницям. – Але в мене залишився тільки один. Готель переповнений.

– Це неможливо. Ви підтвердили бронювання. – Американка підсовує свій папірець ближче до адміністраторки. – Я бронювала номер минулого тижня.

– Я також, – говорить Нелл. – Я забронювала номер два тижні тому. Погляньте, у моїй роздруківці все видно.

Жінки витріщаються одна на одну, збагнувши несподівано, що тепер вони конкурентки.

– Мені дуже шкода. Не розумію, звідки у вас підтвердження бронювання. У нас лише один номер. – Адміністраторка говорить це таким тоном, ніби вони самі винні.

– Ну, тоді ви мусите знайти нам іще один номер. Ви маєте виконувати свої обов’язки. Ось погляньте. Тут чорним по білому написано.

Француженка злегка піднімає ідеально вищипані брови.

– Мадам! Я не можу дати вам те, чого в мене немає. У нас є лише один номер із двома односпальними ліжками або з двоспальним ліжком залежно від того, що вам більше до вподоби. Я можу повернути комусь із вас гроші, але в мене немає двох вільних номерів.

– Але я не можу переїхати в інший готель. Я маю тут де з ким зустрітися, – говорить Нелл. – І він не знатиме, де мене шукати.

– А я не зрушу з місця, – промовляє американка, складаючи руки на грудях. – Я щойно пролетіла дев’ять із половиною тисяч кілометрів, і мені потрібно потрапити на званий обід. У мене немає часу шукати щось інше.

– Тоді ви можете поселитися в одному номері. Можу запропонувати кожній із вас п’ятдесятивідсоткову знижку.

– Жити в одному номері з незнайомою людиною? Ви що, жартуєте? – говорить американка.

– Тоді раджу вам підшукати інший готель, – спокійно промовляє адміністраторка й повертається, щоб відповісти на телефонний дзвінок.

Нелл і американка витріщаються одна на одну. А тоді американка промовляє:

– Я щойно прилетіла з Чикаго.

– А я ніколи раніше не була в Парижі й не маю жодного уявлення, де шукати інший готель.

Обидві стоять, наче вкопані. Нарешті Нелл говорить:

– Послухайте, мені потрібно зустрітися тут зі своїм хлопцем. Віднесімо наші валізи в номер, а коли він з’явиться, я попрошу його пошукати нам інший готель. Він знає Париж краще за мене.

Американка уважно оглядає Нелл із ніг до голови, ніби намагаючись зрозуміти, чи можна їй довіряти.

– Я не збираюся ділити номер із вами двома.

– Повірте мені, я також дещо інакше уявляла собі веселі вихідні.

– Здається, у нас немає вибору, – погоджується американка. – Ні, ну це ж треба було такому статися!

Вони повідомляють адміністраторці про домовленість, після чого американка говорить:

– Але коли ця дама поїде, я все одно наполягатиму на знижці. Це ж нечувано! Там, звідки я приїхала, з таким сервісом вам би це не зійшло з рук.

Відчуваючи байдужість француженки з одного боку й ворожість американки – з другого, Нелл остаточно ніяковіє. Вона намагається уявити, що зробив би Піт. Напевне, посміявся б і сприйняв це як належне. Здатність сміятися над життям була однією з його рис, яка так приваблювала Нелл. «Усе гаразд», – повторювала вона собі. Пізніше вони ще посміються над цим.

Жінки беруть ключі й піднімаються в тісному ліфті на третій поверх. Нелл іде позаду. Вони опиняються в мансардному номері з двома ліжками.

– Ох! – зітхає американка. – Номер без ванни. Ненавиджу це. І він такий крихітний.

Нелл кидає валізу й надсилає Пітові повідомлення, щоб розповісти, що сталося, і запитати, чи зможе він знайти інший готель.

«Чекаю на тебе тут. Напиши, чи встигнеш на вечерю. Я страшенно зголодніла».

Уже восьма вечора.

Він не відповідає. Може, він саме зараз у тунелі під Ла-Маншем? Якщо це так, йому залишилося півтори години дороги. Вона мовчки дивиться, як американка, важко дихаючи, відкриває на ліжку валізу й вивішує речі на вішаки, займаючи всю шафу.

– Ви тут у справах? – запитує Нелл, коли тиша стає майже нестерпною.

– Дві зустрічі. Одна сьогодні ввечері, а тоді вихідний. Цього місяця в мене взагалі не було вихідних. – Американка говорить так, ніби в цьому винна Нелл. – А завтра мені потрібно бути на іншому кінці Парижа. Гаразд. Мені вже час. Доведеться повірити, що, поки мене не буде, ви не чіпатимете мої речі.

Нелл втуплюється в неї поглядом.

– Та не збираюся я чіпати ваші речі!

– Я не хотіла вас образити. Просто не звикла ділити номер зі сторонніми людьми. Коли прийде ваш хлопець, залиште, будь ласка, свій ключ унизу.

Нелл намагається не виказувати люті.

– Я так і зроблю. – Вона бере журнал, роблячи вигляд, ніби читає його, доки не помічає бічним зором, що американка виходить із номера. І саме в цей момент починає вібрувати телефон. Нелл хутко бере його в руку.

«Пробач, крихітко. Ніяк не виходить приїхати. Бажаю гарно провести час».

Фаб’єн сидить на даху, натягнувши вовняну шапку до брів і запалюючи чергову цигарку. Він завжди курить саме тут, якщо є хоча б найменша вірогідність того, що Сандрін несподівано повернеться додому. Вона ненавиділа запах диму, і, коли він палив удома, морщила ніс і казала, що в його квартирі-студії жахливо смердить.

Виступ даху на перший погляд може здатися вузьким, але його цілком достатньо, аби тут вмістилися високий чоловік, чашка кави й рукопис на 332 сторінки. Улітку він іноді дрімає тут чи махає рукою підліткам-близнюкам із будинку на протилежному боці. Вони також виходять посидіти на плаский дах – послухати музику й покурити подалі від очей батьків.

У центрі Парижа повно таких місць. Тим, у кого немає садка чи крихітного балкончика, доводиться вигадувати інші варіанти.

Фаб’єн бере олівець і починає викреслювати слова. Він уже шість місяців редагує