Париж для самотніх та інші історії - Джоджо Мойєс

«Ні, мамо, – думала Нелл, роздруковуючи квитки й кладучи їх у папку з інформацією, – насправді я належу до того типу дівчат, які їдуть на вихідні в Париж».

І що ближче було до великого дня, то частіше вона починала згадувати про подорож у розмовах.

– Потрібно перевірити, чи не вийшов термін дії паспорта, – сказала вона матері за ланчем у неділю.

Вона придбала нову білизну, поголила ноги, нафарбувала нігті на ногах яскраво-червоним лаком (зазвичай користувалася прозорим).

– Не забудьте, що в п’ятницю я піду раніше, – сказала вона на роботі. – Їду в Париж.

– Оце тобі пощастило! – хором відповіли дівчата з бухгалтерії.

– Я тобі заздрю, – промовила Тріш, якій Піт хоч і не подобався, але не настільки сильно, як іншим.

Нелл сідає у вагон і кладе валізу на поличку, запитуючи в себе, чи заздрила б їй Тріш, якби бачила її зараз – дівчину, місце біля якої порожнє і яка їде в Париж, не уявляючи, чи з’явиться там її бойфренд.

Життя на Північному вокзалі Парижа кипить. Нелл виходить із воріт платформи й застигає на місці, опинившись посеред натовпу людей, які штовхаються й намагаються пролізти першими. Усюди валізи й сумки. Група підлітків у спортивних костюмах похмуро витріщається на пасажирів, і раптом Нелл пригадує, що Північний вокзал вважають центром кишенькових крадіжок Франції. Вона міцніше притискає сумочку до себе і йде то в один бік, то в другий, почуваючись загубленою серед усіх цих скляних кіосків та ескалаторів, які, здається, ведуть у нікуди.

З гучномовця лунають три сигнали, а тоді незрозуміле оголошення французькою. Пасажири цілеспрямовано йдуть уперед, ніби точно знають, куди прямують. Надворі зовсім темно, і Нелл починає панікувати. «Я в незнайомому місті й навіть не знаю мови, якою тут розмовляють». А тоді вона бачить табличку «Таксі».

Черга десь із п’ятдесяти людей, не менше, але Нелл байдуже. Вона шукає в сумочці роздруківку з бронюванням готельного номера й, опинившись нарешті на початку черги, дістає те, що шукала.

– Готель «Бон Віль», – говорить вона. – Е-е-е… s’il vous plaît[1].

Водій повертається до неї, ніби не розуміючи, що вона від нього хоче.

– Готель «Бон Віль», – повторює Нелл, намагаючись вимовляти по-французьки (вона тренувалася вдома перед від’їздом). – «Бон Віль», – промовляє вона знову.

Водій дивиться на неї, не розуміючи, забирає роздруківку і якусь мить уважно вивчає її.

– А! Готель «Бон Віль», – промовляє він, закочуючи очі. Віддає аркуш Нелл, і авто вливається в щільний транспортний потік.

Нелл зручно вмощується й полегшено зітхає.

Ласкаво просимо до Парижа.

Поїздка в потоці транспорту займає двадцять довгих і дорогих хвилин. Вона дивиться у вікно на нескінченні салони краси й ледь чутно повторює французькі назви вулиць на вказівниках. Елегантні сірі будівлі тягнуться до неба, вітрини кав’ярень мерехтять у зимовій ночі. «Париж», – думає вона, і несподівано в неї виникає передчуття, що все буде добре. Піт приїде трохи пізніше. Вона зачекає на нього в готелі, а завтра вони разом сміятимуться з того, як вона боялася подорожувати сама. Він завжди казав, що вона забагато хвилюється.

«Розслабся, мала», – сказав би він. Піт ніколи нічим не переймався. Він об’їздив увесь світ із рюкзаком і мав у кишені паспорт – «про всяк випадок». Він розповідав, що коли його тримали під дулом пістолета в Лаосі, відчував лише легке тремтіння. «Не було сенсу панікувати. Мене або застрелили б, або ні. Тут нічого не вдієш, – казав він, а тоді додавав: – Закінчилося все тим, що ми з тими хлопцями пішли пити пиво».

А ще якось він плив на невеликому човні в Кенії й той перевернувся. «Ми просто зняли рятувальні кола, які були прикріплені до обох бортів човна, і трималися, чекаючи на допомогу. Я навіть не нервувався. Правда, пізніше мені сказали, що в річці живуть крокодили».

Іноді вона не могла зрозуміти, чому Піт, із його засмаглим обличчям і багатим життєвим досвідом (попри те, що він не надто подобався її подругам), обрав саме її. Вона не була ані яскравою, ані відчайдушною. Вона взагалі не виїжджала нікуди за межі свого району. Одного разу він сказав їй, що вона сподобалася йому, тому що з нею було легко. «Інші дівчата постійно щось дзижчать на вухо. – Він ущипнув себе за вухо. – А з тобою… з тобою можна розслабитися».

Іноді Нелл здавалося, що він говорить про неї, ніби про якийсь зручний диван, але вона намагалася не ставити зайвих запитань.

Париж.

Вона опускає вікно, вбираючи в себе звуки гамірних вулиць, аромати парфумів, кави й сигаретного диму. Усе саме так, як вона собі уявляла. Будинки високі, з витягнутими вікнами й крихітними балкончиками – жодних типових офісних будівель. Майже на кожному розі маленькі кафе з круглими столиками й стільцями прямісінько на тротуарі. І що ближче до центру, то елегантніший вигляд мають жінки, і люди, зустрівши знайомих, обмінюються поцілунками.

«Я дійсно тут», – думає вона. І несподівано навіть радіє тому, що в неї є кілька годин, аби привести себе до ладу перед приїздом Піта. Уперше в житті вона не хоче бути наївною простачкою.

«Я стану справжньою парижанкою», – думає вона, знову відкидаючись на сидінні.

Готель розташований на вузькій вуличці недалеко від бульвару. Вона відраховує євро відповідно до суми на лічильнику, але водій замість того, щоб узяти гроші, поводиться так, ніби вона плюнула йому в душу, і показує на її валізу в багажнику.

– Пробачте, я не розумію, – говорить вона.

– Багаж! – кричить він і додає ще щось французькою, чого вона не розуміє.

– У туристичній агенції сказали, що поїздка коштуватиме не більше тридцяти євро, я перевірила.

Водій іще більше кричить і жестикулює. Помовчавши якусь мить, Нелл киває головою, ніби зрозуміла, чого хоче від неї цей чоловік, і простягає йому ще десять євро. Він бере гроші, хитає головою й кидає її валізу на тротуар. Вона стоїть і дивиться, як таксі їде геть, замислившись над тим, чи не здерли з неї щойно забагато грошей.

Готель справді виглядає симпатично. І вона тут! У Парижі! Ніщо не зможе її засмутити. Вона заходить усередину й опиняється у вузькому холі, де відчувається аромат бджолиного воску й чогось типово французького. Стіни прикрашені дерев’яними панелями, у залі стоять старі, але елегантні крісла. Дверні ручки зроблені з латуні. Вона починає думати, що