Під льодом - Olha Alder

У бет немає феромонів, за якими їх можуть відчувати омеги та альфи. Бети — вони невидимки. Більше ніж прислуга, до якої ставляться як до речі. Від бет не народжуються діти. Вони можуть спарюватися тільки між собою. Недостатньо було альфам століттями їх ґвалтувати, а омегам робити з них мовчазних коханців. Обов’язково потрібно було розробити вакцину.

Магнусу здавалося, що він біжить, але він ледве переставляв ноги. Кожен вдих відгукувався різзю під правим ребром. Застигаюче повітря ставало дедалі щільнішим, а дихання Магнуса все більш поверхневим. Він втрачав багато крові. Заплямовані штани, що зісковзували з пояса, промокли й місцями стали прилипати через згортання липкої крові.

На вулиці помітно похолодало. Магнус ховав синіючі пальці правої руки в кишені штанів. Його нудило. Біль у животі не минув до кінця. Відраза чи якась фізіологічна несумісність викликала цю реакцію, Магнус не знав. Але його душа була проти, його тіло було проти, і тільки розум був достатньо слабким, щоб допустити катастрофу.

Кладовище стояло на околиці лісу. Залишаючи за собою криваві сліди, він брів під замерзаючі лисі крони. Альфа міг прийти до тями в будь-який момент. Його охорона могла відчути жертву, що втікає теж. Магнус все ще був у небезпеці.

Сили повільно залишали його тіло. Він давно відчував себе виснаженим. Адреналін, який допоміг йому звільнитися, також згасав. Перед очима темніло. Щоразу, коли Магнус моргав, він довго не міг прийти до тями. Його кроки ставали все повільнішими, а свідомість усе більш сплутаною. Права, права…?

Магнус заплутався в кроках і, посковзнувшись на мерзлій землі, раптом упав. З носа потекла кров. Здається, він зламаний. Магнус не знав, скільки так лежав, стукаючи зубами, але раптом йому стало тепло, неймовірно тепло. Навіть гаряче.

Він відкрив очі й засміявся. Почав стягувати з себе одяг. Клаптик за клаптиком — залишок пальта. Сорочка, що здавлює шию. Міцно примерзлі штани йому довелося віддирати разом із волоссям на ногах.

Так жарко. Так нестерпно жарко. Він пітнів, стогнав і плакав. Його тіло обливалося потом. Магнус втрачав свідомість і приходив до тями. Він не знав, скільки часу минуло.

— Невже достатньо лише половини вакцини? — Його свідомість повільно поверталася, коли над тілом почулися людські голоси.

Він моргнув, усе ще не маючи снаги відкрити очі.

— Дивись, здається, приходить до тями.

Хтось хмикнув. Вії Магнуса затремтіли. Чомусь це був ненависний голос. Голос, який він більше ніколи в житті не хотів чути.

«Ти ж помер! Я вбив тебе!»

Хотілося закричати Магнусу. Але в роті було так сухо, що він навіть губ розкрити не зміг.

Коли він зміг відкрити очі, то бачив розпливчасто. Стеля в передсвітанковий сутінковий час здавалася сірою. Магнус лежав у ліжку. Під його головою була м’яка подушка, а тіло прикривало теплу ковдру. Йому було дуже комфортно, якщо не враховувати те, що він погано бачив і не розумів, де знаходиться.

Сіра тінь з’явилася над його головою. Він примружився, але так і не зміг розібрати обличчя.

— Ще кілька тижнів, — голос почулися звідкись збоку. — Боюся, що доведеться давати йому імуносупресанти.

— Робіть усе, що потрібно, — знайомий голос, здається, виходив із фігури, що нависла над Магнусом.

— Шкодую, що дозволив вам узяти один шприц із собою. Такі речі не робляться безконтрольно…

— Ідіть, — урвав бурмотіння другої людини Ларс.

Перш ніж знову провалитися в забуття, Магнус зрозумів, хто перед ним — Ларс Нордхейм. Проклятий чоловік продовжував його переслідувати.

Коли Магнус прокинувся наступного разу, була глибока ніч. Кімната була чорна, і жоден промінь місячного світла не проник всередину. Він морщився від запаморочення і відчуття здуття в животі. З труднощами пов’язуючи факти з обривків діалогів, Магнус зрозумів, що, ймовірно, йому ввели «Омега-вірус 3». Отже, його тіло почало мутувати.

Це був новий препарат, який ще не мав патенту і ліцензії на широке використання. Отже, те, що синтезували й ввели в Магнуса, було небезпечним і, швидше за все, таємно виробленим у якійсь мафіозній лабораторії. І тому ефект подіяв на нього швидко.

Втім, це питання вже мало хвилювало Магнуса. Він не зможе змиритися з тілом омеги.

Він повільно сів у ліжку, все ще нічого не бачачи навколо себе. Магнус побоявся шукати свій телефон чи вимикач світла. У нього, також, забрали одяг.

У чужому будинку він був заручником.

Магнус відкинув ковдру ослаблою рукою і невпевнено поставив ногу на підлогу. Ходити після кількох днів майже коми було складно. Опираючись об узніжжя ліжка, він переступав, шаркаючи, не відриваючи п’ятки від підлоги, поки не відчув легке колихання.

Він схопився за тканину й відкинув портьєру вбік. Зажмурився і прикрив очі тильною стороною руки.

Коли його очі звикли до світла, він плавно опустив руку. Яскравий жовто-оранжевий ліхтар із різким теплим світлом освітлював його змучене обличчя із зеленуватим відливом.

Це був круглий французький мінібалкон, щільно зачинений зсередини. Магнусові так хотілося повітря. Йому хотілося дихати. Тремтячою рукою він повернув ручку, і та піддалася.

Нагий, він переступив поріжок і щосили вдихнув морозне повітря. Мабуть, прийшла зима.

Шляху назад не було. Він безсило подивився вниз і, оцінивши, що висота достатня, оперся руками об невисокі мармурові поруччя балкона й підтягнув праву ногу вище. Все його тіло затряслося від слабкості й напруги.

— Фух… — витираючи піт із чола однією рукою, другою він продовжував чіплятися за холодні поруччя.

Його тіло швидко втрачало температуру. Втеча була неможлива, тож для переможеного один вихід...

— Стояти, — різкий, отруйний голос змусив його завмерти. Магнус навіть тремтіти перестав.

Магнус повернув голову і побачив у світлі жовтого ліхтаря могутню фігуру в білій сорочці з закачаними на три чверті рукавами, що оголювали помітні вени на руках.