Під льодом - Olha Alder
— Не варто псувати собі здоров'я, — пролунав набридливий голос у вусі. Професор любив наставляти не лише стоячи за кафедрою. — Тобі доведеться пройти через багато що. Зміна статі змушує тебе бути здоровим.
Дякую, дурень. Я знаю. Магнус, звісно, проковтнув ці слова.
Одна ін'єкція з необоротними наслідками. Кілька тижнів спеки, агонії, лихоманки, болю, яку не можна знеболювати, щоб була можливість пацієнту вказати на її джерело й лікарю, який зробить УЗД, перевіряючи, чи правильно ростуть нові статеві органи. Згодом, якщо тіло переживе цей ад, початок течки. На щастя, у перші дві-три заборонена вагітність. Але хто ж слухатиме омегу, найслабшу стать, рот яким із віку в вік затикають тим, що вони ні на що не придатні, крім народження дітей?
У омег було тільки одне перевага, яку мало хто з них міг повноцінно використовувати — їм давали роботу. Справжню повноцінну професію. Бетам залишалося тільки підмітати вулиці, навіть після блискучої освіти, або будувати свій бізнес.
Ось, виявляється, батько Магнуса будував свій бізнес, облизуючи задниці «Драугру» — більш ніж гидко. На особистість альфи теж можна змінити стать. Чому б не скористатися тоді цим методом?
Магнус не знав, чим керувався батько, але гони, впадання в агресію й виняткова залежність від омег — теж прояви слабкості. Принаймні, таке було вчення «монаха» Берта.
Так, альфи дуже залежні від омег. Кожна їх течка — це провокація гону, запаморочення, нудота, агресія. Також побут, який вони, як істинні побутові інваліди, не в змозі підтримувати без своїх омег. І одне з найгірших — пошуки своєї істинної через сотні, ні, тисячі, чужих задниць, коли все визначає запах.
— Підемо. Похорон закінчено, — Ларс Нордхейм взяв Магнуса під лікоть.
Закінчився й холодний дощ. Тільки зараз Магнус відчув, що продрог. Погода завмерла, затихла. Леденячий душу вітер завив, сумуючи за Магнусом. На чужій могилі лежав свіжий букет рожевих чайних троянд. Потрібно втекти з похорону — такий був план. Вшанувати батька й бігти. Ніхто не хоче привертати на себе гнів предків, відданих землі.
— Ось, візьміть, — йому простягнули білу вазу з тонкого китайського фарфору з традиційними синіми малюнками. Попіл висипали в невелику круглу воронку, зовсім не схожу на могилу. Надгробок був масивнішим за місце безпосереднього поховання.
— Мені потрібно до туалету, — притискаючи руку трохи нижче мечоподібного відростка ребер, торкаючись живота, десь між жовчним міхуром і проекцією шлунка на передню черевну стінку. Його блідо-біле, крейдяне обличчя з виразними чорними колами від сліз і недосипання, робило його ще більш болісним на вигляд, ніж він міг би бути.
— Я візьму, — Ларс Нордхейм простягнув руки й обережно, навіть любовно, взяв вазу в руки, викликаючи у Магнуса справжній спазм шлунка.
Отримавши короткий кивок професора, Магнус кинувся в туалет, краєм ока помічаючи переслідуючого його альфу-охоронця.
Дійсно, помилка померлого стає тягарем на плечах живого.
