Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин
Потім були інші уроки, вже з іншими вчителями. Ліна ледве встигала запам’ятовувати де знаходяться кабінети – математики, англійської мови, історії. Декілька разів за день вона губилася і знаходила потрібний кабінет лише після того, як дзвенів дзвінок. В кінці дня вона була зовсім виснаженою. Щойно закінчився останній урок, учнів ніби вітром здуло. Ліна вийшла з класу майже останньою. В рюкзаку задзвонив телефон. Це була мама.
– Як твій перший день у школі? – запитала вона бадьорим голосом.
– Нормально, – відповіла Ліна.
– А що з настроєм? Ти якась невесела.
– Ні, все добре.
– З кимось вже потоваришувала?
– Ще ні. А ти вже прилетіла?
– Так, ще вчора. Скоро вишлю тобі фотографії.
– Я теж хочу до тебе.
– Приїдеш на різдвяні канікули.
– Мам, а правда, що тітка трохи ненормальна?
В слухавку почувся тихенький сміх.
– Звісно ж ні! Але вона дуже незвичайна людина. Я думаю з часом вона тобі навіть сподобається.
– Але ти давно її не бачила. Ти не знаєш яка вона зараз.
– Я впевнена, що добре її знаю. Не хвилюйся, цей рік пробіжить так швидко, що ти не встигнеш його й помітити. Мені вже час бігти. Ще зізвонимося.
– Добре. Бувай.
Ліна поклала телефон у кишеню і попрямувала до автобусної зупинки. Біля школи стояв справжній гамір. Уроки закінчилися і діти розбігалися по своїх домівках. Раптом Ліна побачила Олега. Він йшов попереду не поспішаючи з рюкзаком перекинутим через одне плече. Ліна поспішила його наздогнати.
– Я теж люблю читати про магію. Можна подивитись твою книгу? – запитала вона.
– Ні, – буркнув Олег і пришвидшив крок, щоб відірватися від Ліни.
Ліна не стала його наздоганяти, навпаки після такої відповіді їй більше не хотілося нічого запитувати. Дівчинка повільно пішла вперед, понуривши голову і розмірковувала над тим, яким жахливим є це місце і ця школа і її тітка. А на додачу вона ще й не встигла на свій автобус. Двері зачинилися прямо в ту секунду як вона підійшла на зупинку і автобус поїхав. У вікні вона лише встигла помітити той самий погляд Олега.
“Оце він мабуть зловтішається” - подумала Ліна.
Вона сіла на лавку і почала чекати наступний транспорт. Раптом її накрила чиясь тінь. Ліна обережно підняла очі. Це був хлопець – один з її однокласників.
– Чекаєш автобус? – запитав він Ліну.
– Так, – буркнула вона, бо настрою вже не було.
– А мені на іншу зупинку треба, я просто прийшов з тобою поговорити, все одно автобус ще пів години чекати, – сказав хлопець, вмощуючись біля Ліни, – він рідко ходить. А тоді ще майже годину їхати.
Він говорив спокійно і в нього був приємний голос, тож Ліна трохи повеселіла.
– Ти так далеко живеш? – запитала вона.
– За містом. Там є маленьке село. Я там з батьками живу.
– І їздиш в школу аж сюди?
– Так. Поряд з нами більше ніяких шкіл немає. До речі мене звати Лоло, – додав хлопчик.
– Яке дивне ім’я! – вирвалося у Ліни.
Але Лоло і не думав ображатися, навпаки, на його обличчі з’явилася ще більша посмішка.
– Взагалі-то мене назвали Ладомир, – сказав він, – але це звучало б ще дивніше і довго вимовляється, тому всі називають мене Лоло.
– Мої батьки будуть раді коли дізнаються, що ти навчаєшся зі мною в одному класі, – продовжував він.
– Це чому ж? – здивувалася Ліна.
– Мої батьки дуже добре знайомі з твоєю тіткою. Але вже дуже давно вона не заходила до нас у гості. Може ви тепер якось разом до нас зайдете.
Ліна здивовано подивилася на Лоло. Вона не розуміла чи він серйозно чи жартує. Її тітку всі бояться, чому б це хтось запрошував її в гості.
– Можливо, – ледь чутно сказала дівчинка.
– Ну я пішов, – сказав він встаючи, – передавай тітці привіт.
Вони попрощалися і Лоло пішов. Нарешті під’їхав потрібний автобус і Ліна з полегшенням побігла до нього, радіючи, що скоро буде вдома і ніхто її більше не запитуватиме про тітку.