Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

День Ліниного від'їзду настав швидко. Мама дозволила їй взяти лише рюкзак та невелику валізу, усе інше привезе спеціальна машина що допомагає з переїздами. Дівчинка зібрала свої найулюбленіші речі, ноутбук та книгу про дитинства відомих людей. Вона ще жодного разу її не відкрила. Але ця книга була їй дуже дорога, адже це був подарунок Аліси. У верхню кишеню вона поклала телефон та навушники.

На автовокзалі мама востаннє її обійняла і Ліна ледве стрималася щоб не заплакати.

– Слухайся тітку, – сказала їй на останок мама.

Ліна пообіцяла, що слухатиметься. Потім дівчинка сіла в автобус і вони з мамою махали одна одній аж доки він не повернув і вони перестали бачити одна одну. Їхати довелося чотири години. Ліна весь час слухала музику і навіть незчулася як опинилася в Підвисокому – невеликому тихому містечку.

Підвисоке було звичайним сірим маленьким містечком. Там не було височезних багатоповерхівок, які звикла бачити Ліна. Автобус постійно хитало зі сторони в сторону коли він об’їжджав ямки поганої дороги. Ось він проїхав головну площу, де була висока красива церква і зупинився біля центрального автовокзалу.

Більшість людей зійшли тут, але не Ліна. Її тітка жила у найвіддаленішому районі який називався Володимирівка. Колись це було всього лише село на березі річки Синюха, але потім його приєднали до міста. Багато років тому тут розташовувалося найбільше поселення Трипільської культури. Подейкують, що жителі Володимирівки ще й досі зберігають таємні знання трипільців.

Володимирівка майже не відрізнялася усього Підвисокого, лише будинки були маленькі одно або двоповерхові з подвір’ями та городами. Єдиною красою тут був старовинний панський маєток який стояв на самому березі річки. Він був такий величний, що місцеві жителі прозвали його “замком”. А так як прізвище власника було Половецький, усі називали його “Половецький замок”. Проте, не зважаючи на його красу, місцеві зовсім не пишалися своїм “замком”. Навпаки, про нього ходила дурна слава і усі жителі намагалися обходити його стороною.

Нарешті автобус зупинився і водій сказав дівчинці, що це її зупинка.

– В яку сторону вулиця Шевченка? – запитала Ліна, виходячи.

– Прямо, – буркнув водій.

Дівчинка опинилася на невеликій зупинці. Тут була лише одна дорога і магазин навпроти. Її ніхто не зустрічав.

Ліна взяла за ручку свою валізу і пішла туди, куди показав водій. Вулиця, якою вона йшла, називалася Слобідською. Далі вона перетиналася з іншою – Шевченка. На перетині цих двох вулиць Ліна зупинилася і почала озиратися в пошуку потрібного їй будинку. Але так і не бачила нічого схожого на те, що описувала їй мама. Він повинен був бути десь тут, на перетині двох вулиць.

Вона перейшла на вулицю Шевченка і пройшла трохи вперед. Далі дівчинка йти побоювалась – здавалось на цій вулиці взагалі ніхто не живе – одні чагарники кругом. Аж раптом вона помітила попереду верхівку сірого даху, що ледь-ледь виглядав з-за дерев. Вона пішла туди. За чагарниками та деревами виглянув будинок. Дівчинка відразу впізнала кам’яний паркан та залізні ворота з дивними візерунками про які казала мама. Ворота виявилися не замкненими, тому Ліна з легкістю потрапила на подвір’я.

Це був звичайний цегляний двоповерховий будинок. Але щось в ньому було таємниче і незрозуміле. Ліну насторожила незвична тиша  навколо будинку – все навкруги ніби завмерло. Вона зачинила за собою ворота і пішла до вхідних дверей. До будинку вела доріжка, попід яку росли різні квіти. Подвір'я навколо будинку було охайним і дуже милим.

Ліна піднялася східцями на ґанок і постукала у двері. Але ніхто не відчиняв. Тоді дівчинка постукала ще раз, вже сильніше. Але і на цей раз – тиша у відповідь. Вона вже засумнівалася, чи на неї взагалі хтось чекає. Ліна підійшла до найближчого вікна і зазирнула до будинку. Там було темно і нічого не видно. Раптом, двері рипнули і відчинилися. Ліна налякано відскочила від вікна. Але на її здивування на ганку і біля дверей нікого не було. Так їй спершу здалося, доки вона не почула чиєсь м’явчання. Ліна опустила очі і побачила, що з будинку визирала маленька чорна кішка. Кішка вильнула хвостиком і побігла назад у дім. Ліна ввійшла за нею в будинок.

У прихожій було темно і дівчинка ледве розуміла куди їй іти. З іншої кімнати доносилися якісь голоси: один – жіночий, а інший чи то якогось чоловіка, чи дорослого хлопця. Він то хрипів, то пищав. Ліна пішла на звуки і наткнулася на ще одні двері. Вона штовхнула їх і опинилася у маленькому коридорчику. Зліва від неї були сходи що вели на другий поверх. Ліна пройшла повз них і ввійшла у вітальню.

Кімната була простора і світла. Навпроти було величезне вікно, серед кімнати – диван, журнальний столик та два крісла. В одному з них сиділа жінка в довгій темно-зеленій сукні. На руках у жінки сиділа та сама кішка і вона легенько погладжувала її чорну блискучу шерсть. Але нікого, кому б міг належати інший голос, в кімнаті не було.

– Та заходь уже швидше. Чому так довго топчешся в дверях? – сказала тітка холодно і не дуже привітно.

Ліні така гостинність не сподобалася. Вона ніяково переступила з ноги на ногу і зробила крок уперед. Тітка уважно її роздивилася, а тоді різко піднялася, випустивши кішку з рук і підійшла до дівчинки.

– Йди за мною – покажу де буде твоя кімната, - сказала тітка і, минувши Ліну, пішла до сходів, що вели на другий поверх.

Тітка була високою і дуже гарною жінкою з розкішним темним волоссям, зібраним в пучок на голові. В неї  був такий самий як і в Ліниної мами прямий гострий ніс, але аж надто суворе обличчя і пронизливий непривітний погляд. Ліна намагалася не відставати від тітки. Хоча це було не просто з валізою, яку треба було тягнути сходами. На другому поверсі були бібліотека, кімната тітки і ще три пусті кімнати, одна з яких мала стати Ліниною. Тітка відчинила перші двері і жестом показала Ліні заходити.

– Влаштовуйся тут і спускайся вниз. Я чекатиму тебе на кухні, – сказала тітка, а тоді повернулася і пішла, залишивши дівчинку саму.