Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Ліна бігла не озираючись. Вона отямилася лише коли пробігла вже добру відстань. Тоді дівчинка зупинилася і подивилась навкруги. Була темна-темна ніч. Ліна стояла посеред якоїсь незнайомої вулиці. Тут було не менш страшно, проте повертатися назад вона і не думала. Тому дівчинка просто пішла вперед. Навкруги було тихо. В будинках не світилося. Все місто спало.

Ліна йшла і думала про те, що робити далі:

"Потрібно якось пробратися в свою кімнату, там залишився телефон, – думала Ліна. – Якщо я зателефоную мамі і розкажу про все, що сталося цієї ночі, вона негайно мене забере."

Ця думка трохи її заспокоїла і вона вже почала уявляти, як тихенько прокрадеться в будинок, забере звідти свої речі і втече геть.

"А що, як мама не повірить?" – закралася інша думка.

І дійсно, хто ж повірить, що твоя тітка літає вночі на мітлі, а з казана в її кімнаті вилазять зелені привиди? Звичайно ж ніхто. Але як мама могла не знати про таке? І чому вона ніколи не розповідала про тітку? Чому на одній з мітел було ім’я її мами? І хто та інша дівчинка чиє ім’я було на мітлі? Чим більше Ліна про все це думала, тим ще більше питань в неї виникало.

Ліна так поринула у свої думки, що і не помітила, як вулиця, якою вона йшла, закінчилася. Попереду були кам’яні кручі, внизу виднілися річка. Її вода блищала в місячному сяйві. А справа починався густий ліс. Вона зупинилася і почала роззиратися навкруги.

Ліні стало трохи страшно від того, що вона сама зайшла так далеко. Аж раптом, в кущах поряд почувся якийсь шорох. Ліна повернулася і пришвидшеним кроком пішла назад. Раптом вона почула якийсь хрускіт позаду себе. Дівчинка одразу ж обернулася. З лісу вилетіла зграя кажанів. Вони пронеслися в Ліни над головою і розсипалися в різні сторони. Дівчинка скрикнула і присіла. Але зрозумівши що це лише кажани, знову випросталась. Аж тут знову щось зашаруділо і з кущів вийшов вовк.

Ліна заніміла від страху. Вона не могла навіть поворухнутися. Всі думки переплелися в голові і вона лише стояла, дивлячись на звіра що наближався.

А вовк все підходив ближче. Він йшов повільно, не кваплячись. Ліна бачила як піднімаються його ніздрі коли він дихає, як із напіввідкритої пащі видно гострі ікла. Раптом вовк зупинився перед дівчинкою. Він став на задні лапи і почав перетворюватися на... людину. Ліна закричала, а те, що було донедавна вовком заговорило до неї дуже знайомим голосом:

– Не бійся, не бійся. Це – я.

І тут Ліна впізнала Олега. Так, це був він. Вовк, який щойно перетворився на людину, виявився Олегом.

– Як? І ти теж? – заговорила тремтячим голосом Ліна, – Ви що, всі тут такі? Це що, якесь зачароване місто?

– Ні, звичайно ні,– відповів Олег зніяковіло.

– Ненавиджу це місто. Я завтра ж звідси поїду! – не переставала кричати Ліна.

І вона побігла геть.

– Стривай! Зажди! – закричав він їй  у слід.

– Дай мені спокій!

Ліна бігла щодуху, але все ж почула позаду себе хрускіт кісток, а потім удар лап об землю. Вовк двома стрибками наздогнав дівчинку, потім перестрибнув через її голову і опинився прямо перед Ліною. Це сталося так раптово, що дівчинка не встигла зупинитися і налетіла прямо на Олега і вони разом клубком покотилися по землі, а тоді розлетілися в різні боки. Ліна одразу ж скочила на ноги. Олег теж піднявся і відразу прийняв подобу хлопця.

– Пробач, що налякав тебе, – знову сказав Олег. – Що ти взагалі тут робиш? Я думав ти теж полетіла на шабаш.

– Який ще шабаш?

– Ну сьогодні ж повний місяць і всі відьми летять на шабаш.

– Ти думав, що я відьма?

– Звичайно,– сказав Олег таким голосом, ніби це була для нього звичайна справа, – ти ж племінниця пані Реґіни. Але якщо ти не відьма, то що ти тоді тут робиш вночі?

– Це довга історія. Я втекла з дому, - сказала Ліна, трохи заспокоївшись.

Олег подивився на неї дуже серйозно:

– І що ти тепер збираєшся робити? – запитав він.

– Мені потрібно пробратися в дім, забрати телефон і подзвонити мамі. Але там дуже небезпечно і тітка може повернутися будь-якої миті. Якщо вона дізнається що я знаю її таємницю, мені, напевне, – кінець.

– Давай я піду з тобою – я зможу допомогти, – запропонував Олег.

Ліна задумалася.

– Добре,– все ж сказала вона.

Вони попрямували до Ліниного будинку уже вдвох. Ліна геть не розуміла куди йти і звідки вона прийшла, тому вона навіть зраділа що Олег був поряд і впевнено вів її темним містом.

 – А ти теж якийсь чарівник? – запитала Ліна.

– Ні, я – перевертень, – гордо відповів Олег. – Ми не вміємо чаклувати, ми можемо лише перетворюватися на вовків коли захочемо. Вся моя родина така.

– І ти кожну ніч ось так ходиш по місту? – знову запитала Ліна.

– Ні, лише інколи. Вдень так не побігаєш, тому я виходжу вночі погуляти.

За декілька хвилин вони були на місці. У всіх вікнах будинку було темно, лише в одному горіло бліде світло.

– На кухні мабуть хтось є, – сказала Ліна, – Але вона аж за вітальнею і якщо ми швиденько і тихо пройдемо, то нас не помітять.

Так вони і зробили – тихенько, навшпиньках прокралися до будинку. Ліна обережно повернула ручку і легенько, майже нечутно відчинила двері. Вони ввійшли і Ліна так само обережно зачинила їх за собою. Сходи були поряд і залишилося лише піднятися наверх. Раптом Ліна відчула, що стала ногою в щось густе й липке. Вона спробувала підняти ногу. В'язка суміш потяглася за нею і ногу не відпустила. Олег, який йшов позаду, наштовхнувся на Ліну і вони вдвох мало не впали в липку рідину.

– Чому ти зупинилася? – пошепки запитав він.

– Я застрягла, – так само тихо відповіла йому Ліна.

Раптом "клац" і в кімнаті стало світло. Різкий спалах засліпив Ліні очі. Від несподіванки вона так злякалася, що не втрималася, підсковзнулася на слизькій підлозі і гепнулася на землю. А заразом і потягла за собою Олега. Вони обоє розпласталися на підлозі, повністю вимазані в зеленій липкій рідині, яка нещодавно вилилася з тітчиного казана.