Леопард - Ю. Несбе

— Харрі Холе, відділ убивств?

— Я, — зітхнув Харрі.

— Нам щойно телефонував один зі слідчих Крипосу й наказав, щоб ми приїхали сюди й доправили вас додому — цілим і здоровим.

— Тоді відчиняйте двері!

Харрі вмостився на задньому сидінні, голову поклав на підголівник, заплющився, у голові почало паморочитися, але все одно це краще, ніж дивитися в очі тим двом, що витріщалися на нього з передніх сидінь. Кронглі попрохав їх зателефонувати йому, коли Харрі буде вдома. Чому цей чолов’яга вважає себе його приятелем? Харрі почув, як бічне віконце підіймається вгору, а привітний голос із переднього сидіння спитав:

— Де мешкаєте, Холе?

— Їдьте прямо, — скомандував Холе. — Треба декого провідати.

Відчувши, що авто рушило, Харрі розплющив очі й побачив Аслака Кронглі, що так і лишився стовбичити на тротуарі.

Розділ 43. Візит

Кая лежала на боці, вдивляючись у темряву спальні. Вона почула, як заскрипіла хвіртка, а тоді під чиїмись підошвами зашурхотів гравій. Затамувала подих і стала чекати. У двері подзвонили. Вона вислизнула з ліжка, нап’яла халат і подивилася у вікно. Знову подзвонили. Вона відсунула занавіску. І зітхнула.

— П’яний поліцейський, — голосно проказала вона.

Встромила ноги у капці й попленталася у коридор до дверей. Прочинивши, стала в одвірку, схрестивши руки на грудях.

— Привіт, любонько, — прогугнявив поліцейський.

Кая здивувалась: чи то він удає п’яного, чи й справді у такому жалюгідному стані.

— Що привело тебе сюди о такій порі? — поцікавилася Кая.

— Ти. Може, впустиш?

— Ні.

— Але ж ти сказала, що мені можна з тобою зв’язатись, якщо стане надто самотньо. І мені зараз дуже самотньо.

— Аслаку Кронглі, — мовила вона. — Я вже лягла спати. Їдь у готель. Завтра до обіду ми можемо десь випити кави.

— Як на мене, кави мені саме зараз бракує. Десять хвилин, гаразд? А потім я зателефоную й викличу таксі. А поки що можемо побалакати про серійних убивць. То як?

— Пробач, — мовила вона. — Але я не сама.

Раптом Кронглі рвучко випростався, й Кая подумала, що, може, він не такий уже й п’яний.

— Справді? Отже, він тут, той поліцейський, у якого ти по вуха закохалась?

— Можливо.

— Це його? — повільно спитав ленсман і копнув ногою великі черевики біля килимка при дверях.

Кая не відповіла. У голосі Кронглі, скорше у його інтонації, було щось незнайоме, чого вона раніше не завважила. Якесь ледве погамоване глухе ричання.

— Чи ти виставила ці черевики про всяк випадок, щоб настрахати? — У його очах був і сміх, і сльози. — У тебе ж нікого немає, адже так, Кає?

— Слухай, Аслаку…

— Той поліцейський, про якого ти казала, Харрі Холе, сьогодні увечері облажався. Прийшов у бар «Юстіцен» геть п’яний, просто-таки напрошувався, щоб йому зацідили у пику, тож отримав по зав’язку. Патрульна машина відвезла його додому. Тож ти сьогодні увечері все одно вільна, адже так?

Серце у неї закалатало шалено, і їй уже не було зимно в халаті.

— А що, як його привезли сюди? — спитала, відчуваючи, як захрип її голос.

— Де там! Вони потім зателефонували мені й розповіли, що завезли його бозна-куди, бо він зібрався когось провідати. Коли виявилося, що це Державна лікарня, хлопці намагалися його відмовити, але він просто взяв і вистрибнув з машини, коли вони зупинились на червоне. Тож як щодо кави? Мені до вподоби міцна, згода?

Очі його гарячково заблищали, як у Евена, коли той хворів.

— Аслаку, йди геть. На Кіркевейєн ще зловиш таксі.

Він викинув уперед руку й, перш ніж Кая встигла відреагувати, штовхнув її у коридор. Вона спробувала звільнитись, але він міцно тримав її.

— Чи ти хочеш бути, як вона, Кає? — прохрипів його голос у неї над самим вухом. — Намагатимешся вислизнути, втекти? Поводитимешся, як усі ви, бісові… — Вона застогнала й стала вириватися, але ленсман був дужий.

— Кає!

Голос лунав зі спальні, двері в яку були прочинені. Рішучий, наказовий чоловічий голос, котрий Кронглі за інших обставин, може, й не впізнав би. Але він чув його у барі «Юстіцен» менш як годину тому.

— Що там коїться, Кає?

Кронглі вже відпустив руки й уп’явся поглядом у неї, роззявивши рота.

— Пусте, — мовила Кая, не випускаючи Кронглі з поля зору. — Це лише п’яний селюк з Устаусета, який уже йде додому.

Кронглі мовчки позадкував до вхідних дверей, прочинив їх, вислизнув і зачинив за собою. Кая підійшла до дверей, замкнула їх і притулилася лобом до холодної деревини. Душили сльози. Не через страх чи шок. Через відчай. Що все навколо руйнується. І те, що вона завжди вважала чистим та правильним, зараз постало у справжньому світлі. І це почалось набагато раніше, але вона не бажала бачити. Евен правильно казав: не йми віри тому, що здається, навколо якщо не зрада, то брехня й обман. І того дня, коли ми усвідомимо, що ми такі ж самі, нам не захочеться більше жити.

— Ти ідеш, Кає?

— Так.

Урешті, Кая відхилилася від дверей, куди праглося вибігти. Увійшла до спальні. У проріз між шторами лилося місячне сяйво, падало на ліжко, на пляшку шампанського, яку він приніс із собою, на голий мускулястий тулуб, на обличчя, яке колись видавалося їй найгарнішим на землі. Білі плями мерехтіли, наче флуоресцентна фарба. Ніби він був розжарений зсередини.

Розділ 44. Якір

Кая стояла у дверях спальні й дивилася на нього. Для всіх — тямущий, честолюбний комісар поліції, щасливий чоловік і батько трьох дітей, а незабаром — керівник нового величезного Крипосу, який буде опікуватися розслідуваннями всіх убивств у Норвегії. Для неї, Каї Сульнес, — чоловік, у якого вона закохалася, щойно побачила. Він звабив її за всіма правилами мистецтва плюс кілька незвичайних прийомів. Він звабив її легко, але це не його провина. А її. Переважно. Як там казав Харрі: він одружений, каже, що заради тебе покине дружину й дітей, але ніколи так не вчинить.

Щира правда. Звісно. Ось так усе банально, так просто. Ми віримо, бо прагнемо вірити. У богів, бо вони заглушають страх смерті. У кохання, бо воно прикрашає наші уявлення про життя. У слова одружених чоловіків, бо їх промовляють одружені чоловіки.

Вона знала, що скаже Мікаель. Саме так він і сказав:

— Мені час додому. Бо вона тривожитиметься.

— Знаю, — зітхнула Кая і, як завжди, не спитала того, що завжди виринало в ній, коли він так казав: «Чого ж тривожитись? Хіба не можна зробити те, що ти вже давно обіцяєш?». І ще одне