Леопард - Ю. Несбе

Харрі схопився за перила на сходах, які вели у гематологічне відділення Державної лікарні. Він змокрів від поту, перемерз до кісток, зуби клацали, як двотактний двигун. І все ще був п’яний. Його нудило від «Джима Біма» й від тої наволочі, від себе самого, від усього паскудства. Він поплівся коридором, у кінці якого вже міг розгледіти двері в батькову палату.

З ординаторської вигулькнула сестра, глянула на нього й знову сховалася за дверима. Перед Харрі було ще метрів п’ятдесят до дверей у палату, коли сестра й якийсь геть лисий санітар заступили йому шлях.

— Ми у відділенні ліків не зберігаємо, — мовив лисий.

— Ваші слова — не лише безсоромна брехня, — сказав Харрі, намагаючись втримати рівновагу й не дуже клацати зубами. — Але ще й груба образа. Я не наркоша, я родич і прийшов навідати батька. Отож, прошу, дайте пройти.

— Даруйте, — мовила медсестра, трохи заспокоївшись, коли почула, як чітко Харрі карбував слова. — Але від вас відгонить, як від броварні, й ми не можемо дозволити…

— У броварні пиво варять, — сказав Харрі, — а «Джим Бім» — це бурбон. Отже, фрекен, ви б мали сказати, що від мене тхне, як від самогонного апарата. Це…

— Хай там як… — Санітар схопив відвідувача за лікоть. І застогнав, скорчившись від болю, коли Харрі заломив йому руку за спину. Потім відпустив і просто стояв, дивлячись на нього.

— Телефонуй у поліцію, Гердо, — тихо наказав санітар, не випускаючи Харрі з поля зору.

— Якщо ваша ласка, дозвольте мені подбати про це, — прошепелявив хтось за їхніми спинами. Сигурд Олтман. Він стояв, тримаючи течку під пахвою, й привітно посміхався:

— Показати вам кабінет, де ми зберігаємо наркотики, Харрі?

Харрі захитався уперед і назад. Двічі. Націлив погляд на дрібненького худорлявого чоловіка у круглих окулярах. І кивнув.

— Сюди… — мовив Олтман і пішов коридором.

Насправді кабінет Олтмана виявився комірчиною. Без вікон, без натяку на вентиляцію, лише стіл та комп’ютер. Була ще розкладачка, на якій Олтман, як він сам каже, може подрімати під час нічного чергування. Якщо треба, то його будять. А ще шафка, яка замикається на ключ, у якій, як гадав Харрі, були засоби протверезіння й знетямлення.

— Олтмане, — мовив Харрі, що сидів на краєчку розкладачки, голосно цмакаючи, наче губи були змащені клеєм. — Незвичне прізвище. Я знаю лише одну людину, яка таке мала.

— Роберт, — мовив Сигурд Олтман, що сидів на єдиному у кімнатці стільці. — Я виріс у глушині, у маленькому селі, й мені там було не до вподоби. Щойно поїхав звідти — вирішив змінити й прізвище — воно було надто звичайне, закінчувалося на «сен». Вибір я виправдовував тим, що Роберт Олтман — мій улюблений режисер. До речі, так воно й є. Мабуть, той хто розглядав мою заяву, того дня був п’яний як чіп, бо все склалось добре. Час від часу треба перероджуватись. Нікому з нас від того лиха не буде.

— «The Player», — сказав Харрі.

— «Gosford Раrк», — сказав Олтман.

— «Short Cuts»[90].

— О, шедеврально.

— Добрий, але захвалений. Забагато тем. Монтування занадто ускладнює дію, а це непотрібно.

— Життя складне. Люди складні. Подивіться його ще раз, Харрі.

— М-м-м…

— Як справи? Чи є просування у справі Маріт Ульсен?

— Просування очевидне, — сказав Харрі. — Чолов’яга, який те накоїв, сьогодні заарештований.

— Святий Боже! Тоді зрозуміло, що ви святкували.

Олтман опустив підборіддя на груди і глянув зверху окулярів. — Отже, я тепер можу переповісти моїм імовірним онукам, що саме мої пояснення про кетаномін допомогли у розкритті справи?

— Зможете, якщо забажаєте, але насправді його викрив телефонний дзвінок, який він сам зробив. Він телефонував на номер однієї із жертв.

— Бідолашний.

— Хто бідолашний?

— Усі бідолахи, як на мене. А чому ви так поспішаєте? Чому прагнете побачити батька зараз, серед ночі?

Харрі, затуливши рукою рота, беззвучно гикнув.

— Це причина, — мовив Олтман. — Хай який ви п’яний, але причина є завжди. З одного боку, я, звісно, не маю до неї стосунку, тож, мабуть, мені слід би…

— Чи вас коли-небудь просили допомогти піти з життя?

Олтман знизав плечима:

— Так, кілька разів. Я ж анестезіолог. Не дивно, що до мене з таким звертаються. Чому ви питаєте?

— Батько просив мене.

Олтман спроквола кивнув:

— Надто важка ноша, щоб класти її на чужі плечі. То ось чому ви саме зараз прийшли. Щоб покласти всьому край?

Поглядом Харрі ще з першої хвилини почав перебирати все у приміщенні, шукаючи якесь спиртне, а зараз пішов на друге коло.

— Я прийшов просити прощення. Що не можу цього для нього зробити.

— За це вам не треба просити прощення. Позбавити життя — це не те, про що можна просити, тим паче власного сина.

Харрі опустив голову на руки. Тверду й важку, як боулінгова куля.

— Я зробив це лише раз, — мовив він.

Але Олтман не злякався, натомість йому наче стало цікаво.

— Допомогли померти?

— Ні, — відповів Харрі, — відмовився допомогти. Найгіршому ворогові. У нього невиліковна, смертельна хвороба, яка завдає йому страшного болю. Його повільно душить власна шкіра, що збрижується.

— Склеродермія, — мовив Олтман.

— Коли я заарештовував його, він підставлявся під кулю. Ми стояли удвох на вишці для стрибків, тільки він та я. Він убив безліч людей, скривдив мене й тих, кого я люблю. Покалічив. Я націлив на нього револьвер. Тільки двоє — він та я. Самозахист. Я нічим не ризикував, якби пристрелив його.

— Але ви більше хотіли, щоб він страждав, — мовив Олтман. — Смерть була б занадто простим виходом.

— Так.

— І зараз ви відчуваєте, що чините так само зі своїм батьком: ви залишаєте його страждати й не дозволяєте померти.

Харрі потер потилицю:

— Це не через те, що я вважаю життя недоторканним, чи якусь подібну маячню. Чисто тобі слабкодухість. Боягузтво. Трясця, невже у вас тут немає чого випити, Олтмане?

Сигурд Олтман хитнув головою. Харрі не второпав, чи то як відповідь на питання, чи на слова, які він сказав перед тим. Може, й на те й на інше.

— Неможливо просто знехтувати власними почуттями, Харрі. Не намагайтеся обминути факт, що ми, як і решта людей, керуємося уявленнями про добро та зло. Можливо, з логічного боку, цим уявленням бракує доказовості, але, хай там як, а вони глибоко закорінені в нас, наче якір на дні. Добро та зло. Можливо, вам батьки в дитинстві щось розповідали, чи бабця прочитала казочку з мораллю, чи у школі трапилась якась кривда, що