Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
— Що трапилося, пане бароне? Чому ви залишаєте замок, а не ворог? І лише вдвох? Де всі інші? Загинули? О, я бачу, ви знову змінилися!
— Не так явно демонструй свій вишкіл, пане Лєшеку. Якщо за нами спостерігають, то можуть здивуватись. Навряд чи серед ландскнехтів знайдуться такі вмілі вершники.
— Серед ландскнехтів можна знайти кого завгодно, — усміхнувся той, явно задоволений прихованою похвалою. — Але ви не відповіли мені...
— Ми перемогли. Усі живі. І змінилася не тільки моя зовнішність, а й ще деякі обставини.
Видавши скоромовкою цю тираду, щоб заспокоїти шляхтича, я почав неквапливо і докладно розповідати все, що сталося з того моменту, як я зробив крок у Перехід. Промовчавши тільки про свої підозри стосовно лікаря з Янополя. Незручно вийде, якщо я помиляюся, а хвиля вже піде. Ні, спершу розберуся... А поки що зійде версія про чисельну перевагу супротивника і цілком пристойний викуп. Який, до того ж, не коштував нам жодної краплі крові.
— Ось воно що, — лях збив на потилицю завелику для нього шапку Акселя, яка при кожному кивку намагалася сповзти на очі. — Ну, може, воно й на краще. Все одно Орден не залишив би нас у спокої. А самотужки ми не втримали б Розіттен і кілька днів. Але, хочу попередити, германці дуже злопам'ятні, і якщо можуть помститися, то обов'язково скористаються нагодою. І ви, вирушивши до Янополя лише у супроводі одного зброєносця, самі надали їм цю можливість. Тож я не здивуюся, якщо найближчим часом ви побачите у себе за спиною плащі хрестоносців.
— Що, отак просто і нападуть? — зображуючи недовіру, перепитав я. — Усі на одного?
Лєшек різко хитнув головою і ледве встиг упіймати шапку.
— Це навряд чи. Вони хоч і храмовники, але все ж таки лицарі. Найімовірніше, викличуть на поєдинок. А навіть наймогутніший воїн не зможе битися з усіма. Ну, переможете ви двох, трьох, та хоч десятьох!.. Потім втомитеся, рука здригнеться.
— Лицарський кодекс дозволяє відкласти поєдинок і перенести його в інше місце… — цією частиною взаємовідносин у середні віки я трішки цікавився ще коли був музейним сторожем.
— Дозволяє, — погодився пан Лєшек. — Та тільки німці не відпустять вас, пане бароне. Ображатимуть і по-різному зачіпатимуть, поки ви знову не візьметеся за зброю. А якщо зовсім ніяк – просто вб'ють. Чого їм боятися? Все одно розповідати про те, що сталося, будуть вони самі. І не здивуюсь якщо, за їхніми словами, виявиться, що в маркграфа фон Айзенштайна, якого вони люб'язно хотіли проводити до Янополя, вселився демон. Після чого ви, одержимі бісом, напали на слуг божих, і хрестоносцям довелося захищатися.
Так, репутація у німаків, схоже, в усіх націй ще та. Навіть шляхтич, який служив в одного з германських баронів, переконаний, що ніякі міркування законності та моралі їх не зупинять.
— Думаю, пане Лєшеку, ти маєш рацію. Тому залишайся зі своїми хлопцями і далі в секреті. Поверни назад мого зброєносця, а сам просувайся потай. Так щоб жодна сорока не попередила хрестоносців про вашу присутність.
— Може, краще я надалі виконуватиму роль зброєносця?
— Дякую, Лєшеку. Звичайно, ти досвідченіший воїн і я був би тільки радий, мати тебе поруч. Але... боюся, безвусе обличчя Акселя і твої вогняні вусища навіть сліпий не сплутає. А нас багато хто проводжав.
— Це так, — поляк з гордістю погладив довгі й стирчачі, як бичачі роги, вуса. — Шляхтич без вусів, що безкрилий орел...
Не знаю, причому тут одне до одного, але якщо людині подобається порівняння, то й мені не шкода.
— Згоден! І мені буде спокійніше, знаючи який відважний і вмілий лицар прикриває спину. Тому що під твоїм керуванням, — якщо хрестоносці справді замислять підлість, — твої воїни наспіють на допомогу вчасно.
— Навіть не сумнівайтесь, пане бароне, — блиснув очима лях. — Ви тільки коней притримуйте, щоб ми не сильно відставали.
— Не відстанете, пане Лєшеку, — посміхнувся я. — Це ти в сідлі виріс. А з мене вершник, як пес на паркані. Ще й милі не проїхали, а я вже готовий спішитися.
— Не такий страшний чорт, як його малюють, пане бароне. Підберіть повід, стискайте боки коня не колінами, а всією ногою, тримайте рівніше спину, не давайте коневі опускати голову і думайте про щось приємне… І ще одна порада, якщо дозволите?
— Говори.
— Якщо справді доведеться битися, вибирайте не зброю, а місце. І бік, проти сонця…
«Що за нісенітниця?» — ледве не вигукнув я, добре пам'ятаючи з літератури, що ворогів завжди розвертають обличчям до сонця, а не навпаки. Добре, що промовчав. Бо виставив би себе цілковитим бовдуром. Тому що наступна фраза пана Лєшека пояснила все.
— Ви, може, й не звернули уваги, не до того було… А я одразу помітив, що на вас нова кіраса Лиса. Відполірована, як дзеркало... Виблискує так, що боляче очам.
