Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Лицар із Бранденбургу відносився до чоловіків, які контролюють себе до останньої можливості. Під час всього застілля рухи у них впевнені, мова зв'язна, думки стрункі і тільки скляний погляд видає реальний стан. Але як тільки буде випита хоч одна крапля, котра перевищує захисні можливості організму, їх валить з ніг, наче вимикачем клацнули. І, судячи з зіниць, що розпливлися на всю райдужну оболонку, Борну з Берліна гербу Латна Длань до фатальної межі залишилося зовсім трохи.

Отже, здійснити задумане він зможе. От і добре. Оскільки в мене теж з'явився план, і для його здійснення, обов'язково треба виїхати із замку без супроводу. А якщо хрестоносці й справді задумали напасти, то на них чекає сюрприз. Дуже неприємний.

— Борн, друже! — я зобразив п'яну привітність. — Звичайно, я радий твоїй компанії! Піднімемо стременну і в дорогу!

Борн, дивлячись у простір, кивнув головою. Пригубив, дбайливо вкладений у його руку кубок, гикнув, розбризкуючи вино на сусідів, і, як підкошений, звалився на стіл. Через відсутність салату «олів'є» — лицар тицьнувся обличчям у блюдо з моченими яблуками. Тільки бризки шваркнули по одязі та лицям тих, що сиділи навпроти. Але, як і слід було очікувати, ніхто не образився. Навпаки, посміхнулися. Задоволені, що проблема самоусунулася.

Я теж... Засміявся, поплескав лицаря по плечу і поліз із-за столу. Проводжати мене не стали. Тільки слуга пішов попереду, показуючи дорогу до стайні.

— Ваша світлість… Степане, — понизивши голос і кидаючи насторожені погляди на супроводжуючого, збуджено заговорив Фрідріх. — Сподіваюся, ти розумієш, що робиш? Щоб мені пси хвіст відгризли, якщо половина тих, кого ми залишили в трапезній, не кинуться слідом, тільки-но ти покинеш замок. Милі дві дадуть від'їхати і нападуть. По чесному чи вдарять у спину, не важливо, але живим тобі піти не дадуть. Тим більше, на їхньому коні і в такому обладунку.

Щодо обладунку, Лис правий...

До речі, за примхою сил, що відіграють тут роль всемогутніх, весь одяг та взуття щоразу змінюються разом зі мною. Навіть дивно. Адже в стількох книжках доводилося читати, як герої, приймаючи інший образ, випадали з трусів чи навпаки — шмаття розліталися на них, мов павутиння. А у мене все гаразд. Трохи видозмінюється білизна, згідно з легендою та епохою, але розмір тримає. Ну, так в одязі і найголовніше, «щоб костюмчик сидів», а фасон — діло вторинне. Не подіумом дефілювати…

Так ось, повертаючись до обладунку. Сидить, як рідний, зате пошарпаний до цілковитої непридатності. Де прострелено, а де й прорубано. Невідомо ким і коли. Зовсім негідний, загалом…

— Так капітане. Згоден. Обладунок геть благенький став. От з тобою й махнемося, — постукав я легенько Лиса по кірасі. — Не хвилюйся, поверну при першій же зустрічі.

— Що?! — капітан зупинився як укопаний. — Ви навіть мене не берете з собою? Як же так, ваша світлість? Степане...

— Хтось же повинен командувати цими баламутами за моєї відсутності… — я взяв Фрідріха під лікоть і теж понизив голос. — Слухай мене уважно, друже…