Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Жорсткий поцілунок зім'яв її рота. Запаморочення загрожувало непритомністю, але Віка люто відповіла на напад.

Її плащ сповз по руках і кудись впав. Вона пробралася руками під трикотаж чоловічої футболки, дряпаючи шкіру. Ед смикнув її блузку догори, що не розстібаючи, а бюстгальтер донизу, звільняючи важкі груди.

Він дав спокій губам, щоб обпалити диханням налиту плоть. Поцілунок, схожий на укус, викликав її стогін. Ед потягнув зубами за вершинку, а Віка, втрачаючи останні крихти контролю, дісталася до застібки джинсів.

Вона зрозуміла, що її спідниця зібрана на талії, коли чоловічі пальці вп'ялися в сідниці. Віка потягнула «блискавку» вниз. Ед підняв її ногу. Вона сіпнула джинси.

Ед поглянув їй в очі, в черговий раз вп'явся поцілунком в губи й заповнив собою, ніби пропалюючи наскрізь.

Блаженна втома змусила її повиснути на чоловічих руках. Вона відчувала на шкірі шиї його гаряче дихання й посміхалася.

Віку розпирало від задоволення, навіть щастя. За останні декілька хвилин — або годин — її сумніви майже минули. Вікторія знову повірила в те, що Ед не так вже байдужий до неї, як хоче показати. Вона потрібна йому хоча б задля сексу — приголомшливого і безоглядного, без заборон і забобонів.

Зрештою, цей чоловік повинен повірити, причому беззастережно, що тільки з нею він може отримати такі відчуття, які отримав сьогодні. Віка жодної хвилини не сумнівалася, що догодила йому. Вона хотіла втримати його поруч. За будь-яку ціну.

Віка повернула голову й торкнулася губами чоловічої щоки.

Ед смикнув головою, відпустив її ногу й відсунувся. Віка мимоволі потягнулася за ним, але за мить знову сперлася в стіну.

Все вірно. Ніжності він не терпів. Даремно вона його приголубила.

Поправляючи білизну й одяг, Віка намагалася не думати про раптове відчуження. І це після такої приголомшливої ​​близькості! Відмахуючись від неприємних передчуттів, дівчина почала міркувати про те, що правильно зробила, вибравши панчохи. Колготки не вдалося б врятувати, а йти додому з голими ногами їй не хотілося.

Мовчання затягнулося. Вікторія нарешті підійняла очі. Сидячи на дивані, Ед натягував шкарпетки. Він не дивився в її бік, і це знову розлютило Віку. Вона і раніше не вирізнялася спокійною вдачею, але тепер зривалася з будь-якого приводу. Дівчина намагалася втриматися від різких слів, але, здавалося, хтось підбивав її збоку.

— Це все? А я б продовжила.

— З тебе вистачить.

— Це мені вирішувати! — випалила вона, але одразу ж пошкодувала про це. Віка як ніхто інший знала, що з Едом не можна розмовляти в подібному тоні.

Він зміряв її важким поглядом і хмикнув.

— Продовжуєш відчувати себе свиноматкою?

Невже, вона це сказала? Віка майже зніяковіла.

— Ні.

— Вже легше.

— Кому?

— Усім. До речі, тобі треба йти.

Віка ледь не задихнулася від обурення. Він її виганяв!

— Не збираюсь йти!

Ед почав шнурувати кросівки.

— Послухай, Лялько, ти отримала те, за чим прийшла, а тепер забирайся. Мені потрібно йти на роботу. Я і так затримався через тебе.

Десь в глибині її тіла зародилася паніка й сніговою лавиною почала завойовувати нові території, змітаючи дорогою впевненість і надію.

— Я ще не все сказала! І звідки тобі знати, навіщо я прийшла?

— Значить, переспати не хотіла? Гаразд, більше не буду приставати.

— Чому ти все перекручується? Я... хотіла, але й поговорити — теж.

Ед підвівся й взяв куртку, що лежала на стільці.

— Ходімо. Розкажеш по дорозі.

Він підійшов до Віки, підійняв її плащ і накинув їй на плечі. Якусь мить вона опиралася, але Ед підштовхнув її до виходу.

Заледве стримуючи сльози образи, вона натягнула на себе плаща й застебнула ґудзики.

 Слова Еда боляче ранили її самолюбство. Віка відчувала себе використаною і викинутою, але не збиралася показувати це винуватцю свого пригніченого стану.

Вони разом вийшли на сходовий майданчик. Ед замкнув двері й почав спускатися, ніби Віка й не стояла поруч. Вона попленталася за ним, розуміючи, що вередувати в її становищі смішно. Вона проковтнула клубок у горлі й поцікавилася:

— А де господиня?

— У сусідки.

— І як вона? Сувора?

— Нормальна. Це все, про що ти хотіла дізнатися?

— Ні.

Вони вийшли з під'їзду й попрямували вздовж доріжки, що вела до проїжджої частини — разом, але не торкаючись один одного.

— Лялько, я не жартую. Мені, дійсно треба йти. Виженуть, а роботу знайти важко.

Вона зважилася.

— Еде, повертайся до мене.