Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Яна вперше не пішла на п'ятихвилинку.

Після того, як Сергій посадив її в таксі, щоб вона не запізнилася на роботу, а сам повів Катю до дитсадка, Яна вирушила додому — переодягнутися й поміркувати. Немов ночі їй було мало!

Дивитися Сергієві в очі після вчорашнього поцілунку виявилося непросто — від несподіванки, розгубленості, збентеження, незручності. Бог знає чого ще, але найбільше — після слів, якими він закінчив цей експеримент.

«Думаю, це те, що тобі зараз потрібно».

Затримавшись на мить, щоб поглянути їй в очі, Вороний пішов до своєї кімнати, а вона так і не зважилася запитати, що він мав на увазі.

Натягнувши ковдру на ніс, Яна намагалася розібратися, що вона відчула, коли теплі, однозначно досвідчені чоловічі губи цілували її. Не агресивно, як Віталік, і не пристрасно, як Остап. «Ласкаво» — ось відповідне слово.

І що ж вона? Яна не відповіла на нього, хоча й відчула ніжність до чоловіка, що торкався до неї таким чином, але не більше. Серце не зайшлося від радості. Ноги не підкосилися від передчуття. У животі не залітали метелики від зародження бажання.

Можливо, він все зрозумів по її обличчю і тому пішов, промовивши мудру фразу? Ні, вона не хотіла, щоб він залишився. Яна відмовила б йому, якби він прохав або наполягав — хоча вона погано уявляла собі Вороного в ролі спокусника, і не тому, що він не досить привабливий. Сергій — гарний чоловік. Та невже він небайдужий до неї настільки, що готовий ризикнути роками дружби?

На її думку, в його вчинках відсутня логіка. Яна не розуміла, чого він домагався цим поцілунком. Можливо... Безглузда думка, та все ж… Що, коли Сергій хотів, щоб вона порівняла, розібралася у своїх почуттях? Тоді остання фраза набувала якогось сенсу.

Яна перекинулася на живіт і обняла подушку. Вона згадала про Остапа.

Усю ніч Яна думала про Остапа. Що він робить? Сердиться чи турбується? Їй дуже не вистачало його. Хотілося притиснутися до його сильного тіла, покласти руку на груди — на те місце, де б'ється серце, і заснути під розмірений стукіт. Або любити його — так, щоб він відчув себе найщасливішою людиною на світі.

Забулася Яна під ранок, а тепер почувалася ще гірше, ніж вчора. Якщо Остап вважатиме її легковажною або боягузливою, вона не буде його звинувачувати.

Першим, кого вона зустріла в лікарні, виявився Віталік. Він майже пройшов повз з похмурим виразом обличчя. Отямився Дубовський вже за її спиною.

— Ти чому запізнилася? Ворон ледь дірку в стілець не протер, так обертався на двері.

Яна несподівано для себе розсердилася.

— Ну й запізнилася. То й що? Я — звичайна людина, зі своїми недоліками й слабкостями.

— Ей, ти чого? Щось трапилося? — Віталік узяв її за лікоть і повернув до себе. — Я тебе не звинувачую. Ну, запізнилася й запізнилася. Навіщо так нервувати?

— Ніхто й не нервує. Взагалі-то, це ти мене зупинив.

Дубовський зсунув медичну шапочку на потилицю та насупився.

— Ви що, посварилися?

  «Вони що, змовилися?»

— Ні! — мало крикнула Яна й сіпнулася, щоб піти, але Віталік не поспішав її відпускати.

— Чомусь я тобі не вірю.

— Це — твоя проблема. Відійди, мені потрібно працювати.

— Моя. Тому я й питаю.

— Відчепись від неї, Дуб.

Поруч з'явився Сергій, і на якусь мить Яні здалося, що час повернувся на декілька тижнів назад, коли ці двоє з'ясовували через неї стосунки, Остап ще не приїхав, а вона не знала, яке воно — кохати по-справжньому. І головне, Хелена ще не внесла плутанину в її думки та життя.

Обманюватися їй довелося недовго. Дуб несподівано махнув рукою й пішов, а Сергій потягнув її до вікна. Яна зрозуміла, що рано чи пізно їм доведеться порозумітися, і почала першою:

— Сергію, я заїхала додому, тому запізнилася.

— Могла попередити.

— Навіщо? Я ж прийшла, а ти мені не сторож.

— Після вчорашнього…

— Ти про поцілунок?

— Не тільки про нього. Хоча ти й приїхала в мій будинок сама, я відчуваю себе відповідальним — принаймні за твоє вдале повернення.

— Не варто. Ти маєш рацію, я прийшла до тебе сама.

— Це мені вирішувати, варто чи ні. Запитую ще раз: впевнена, що не хочеш нічого розповісти?

Яна зам'ялася, роздумуючи, але, врешті-решт, похитала головою.

— Ні. Але у мене є питання.

— Гаразд. Давай.

— Чи правда, що... Ну, в інших країнах, наших людей легко звільнити без рекомендацій, а потім вони не можуть влаштуватися знову?

Сергій поглянув на свої медичні капці, а потім їй в очі.

— Це твій закордонний приятель так сказав?

— Ні, — пискнула Яна й прикусила нижню губу.

Вороний підвів брови, поміркував, а потім поцікавився: