Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Я поговорила з Хеленою.

Остап помовчав декілька секунд.

— Зрозуміло. Далі.

— Вона сказала, що... — Яні довелося перевести дух, щоб продовжити. — Що ви одружуєтеся.

Яна відчула, як напружився Остап, і змусила себе поглянути йому в очі. Він нахмурив брови.

— Хелена? Вона таке сказала? Саме такими словами? Можливо, ти неправильно зрозуміла?

— Вона висловлювалася дуже доступно.

— І ти повірила їй.

Це був не запитання. Він констатував факт. Її слово проти слова Хелени.

— Не зовсім.

— Якщо так, чому не дочекалася? Гаразд, це можна зрозуміти. Чому втекла з дому? Хіба я тебе дурив? Хоча б раз?

— Ні. — Але й у плани свої не посвячував. Хоча цього Яна не могла йому сказати. Не зараз. — Хелена здавалася дуже переконливою, тому я вирішила все обміркувати.

— Яно, люба, — він обхопив долонями її обличчя, — в цій ситуації не може бути переконливих аргументів. Я не обіцяв Хелені одружитися. Ось єдина правда.

Хіба не це вона хотіла почути? Чи не це змусило її вчора ховатися? Чому ж тоді не спадає тягар з її серця?

— Хелена пообіцяла, що її батько звільнить тебе, якщо ти не одружишся з нею.

Яна бачила, як Остап завмер, здивований, навіть вражений цією новиною. Він не одразу знайшов потрібні слова.

— Послухай, Хелена може казати, що завгодно. Хоча я не очікував від неї нічого подібного. Зараз не час говорити про неї. Важливо інше — ти не довірилася мені. Не дала можливості виправдатися.

— Зараз даю.

— Так, але вчора я зрозумів одну річ.

Яні раптом здалося, що вона замерзає, хоча теплі руки Остапа продовжували тримати її обличчя в полоні. Вона змусила себе запитати:

— Яку?

— Все сталося надто швидко, принаймні для тебе. Ти мало мене знаєш і ще менше довіряєш.

Так що ж це таке? Невже, все?!

— Я вірю тобі!

— Дуже на це сподіваюся. Але бачу... що тобі потрібно більше часу. Ти хотіла подумати, — Яна зробила ковток. Це були її слова, але вона припустити не могла... — Поки що нам рано жити разом. Цю ніч я спав тут, в лікарні. Головний лікар дозволив мені пожити в ізоляторі, поки Хелена в місті.

— Остапе…

— Зачекай, дай договорити. — Здавалося, він задихається, настільки важко здіймалися його груди, а руки продовжували ніжно погладжувати її вилиці. — Ми будемо ходити на побачення. Розмовляти. Кохатися. Якщо ти дозволиш. Бо я не можу від цього відмовитися. Але ночувати я у тебе не буду доти, поки... — Він голосно вдихнув, а у Яни стиснулося серце від його болю. — … поки ти не навчишся мені довіряти. Розумієш?

У неї в горлі стояли сльози, але вона примудрилася вимовити:

— Розумію. І скільки це буде... тривати?

— Поки ти не вирішиш, що готова стати моєю супутницею — у всіх сенсах цього слова. Довіритися повністю. Ти згодна?

Сльози скипіли на її очах, але Яна розуміла, що могло бути гірше, і кивнула.

Можливо, він має рацію. Все сталося надто швидко.