Що впало, те пропало - Стівен Кінг
3
У Піта субота проходить далеко не так райдужно. А краще сказати, зовсім паскудно.
О другій годині старости класів і виборні представники трьох середніх шкіл збираються в найбільшому актовому залі «Рівер-бенду», щоб послухати довгу й нудну промову одного з двох сенаторів штату, яка називається «Управління в середній школі: ваші перші кроки в політиці та державній службі». Цей тип у костюмі-трійці і з густим зачесаним назад сивим волоссям (які Піт про себе називає «волосся лиходія з мильної опери»), здається, готовий продовжувати до обіду. А то й довше. Головний його месидж — щось на кшталт, що вони НОВЕ ПОКОЛІННЯ, і що посада старости класу підготує їх до вирішення проблем забруднення, глобального потепління, виснаження природних ресурсів і, можливо, до першого контакту з прибульцями з Проксима Центавра. Поки він так бубонить, кожна хвилина цього нескінченного суботнього дня помирає повільною й болісною смертю.
Пітера найменше за все хвилює можливість одягти мантію студентського віце-президента в Нортфілдській середній школі в наступному вересні. Для нього наступний вересень так само далекий, як Проксима Центавра з її прибульцями. Єдине майбутнє, яке має значення, це вечір найближчого понеділка, коли йому доведеться розмовляти з Ендрю Халлідеєм, людиною, про знайомство з якою він тепер усім серцем шкодує.
«Але нічого, я знайду вихід, — думає він. — Якщо збережу холодну голову, звичайно. І буду пам’ятати, що літня тітонька Джиммі Ґолда говорить в „Утікач піднімає прапор“».
Піт вирішив, що почне розмову з Халлідеєм із такої цитати: «Кажуть, півхлібини краще, ніж зовсім нічого, Джиммі, але в злиденному світі навіть шмат краще, ніж зовсім нічого».
Піт знає, чого хоче Халлідей, і запропонує йому більше, ніж шмат, він запропонує йому половину, але він абсолютно точно не віддасть усього. Цього просто не буде. Тепер, коли записники надійно заховані в підвалі закритого залу на Березовій вулиці, він може й поторгуватися, і якщо Халлідей хоче, узагалі, щось отримати, йому доведеться з ним торгуватися.
І жодних ультиматумів.
Піт уявляє, як говоритиме: «Я віддам вам три дюжини записників. У них вірші, есе й дев’ять закінчених оповідань. Я навіть готовий поділити рівно навпіл, тільки щоб покінчити з цим».
Він має наполягати на грошах, хоча, не маючи можливості дізнатися, скільки Халлідей насправді отримає від покупця або покупців, Піт припускає, що його надурять, причому по-крупному. Тут конче важливо, щоб Халлідей знав, що він налаштований серйозно. Що він не буде, як їдко висловився Джиммі Ґолд, «нічиїм перепихоном на день народження». Але ще більш важливо не показати Халлідею свого страху.
Свого жаху.
Сенатор завершує виступ кількома дзвінкими фразами про те, як життєво важлива РОБОТА НОВОГО ПОКОЛІННЯ починається в АМЕРИКАНСЬКІЙ СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ, і про те, як вони, обрані, повинні нести СВІТОЧ ДЕМОКРАТІЇ. Слухачі вибухають досить жвавими оплесками, можливо, тому що лекція нарешті закінчилася і можна розходитися у своїх справах. Піту нестерпно хочеться вийти звідси, прогулятися, обміркувати свій план кілька разів, знайти можливі неспівпадіння й підводні камені.
Тільки вийти їм не вдається. Директриса середньої школи, яка й влаштувала сьогоднішню нескінченну тяганину, поважно виходить на сцену й повідомляє, що сенатор погодився затриматися ще на годину, щоб відповісти на всі їхні запитання. Тут же злітають вгору руки численних підлиз та зубрил.
Піт замислюється. Лайно? Ну і насрати. Він кидає погляд на двері, розмірковує, чи вийде вислизнути із залу непомітно, і відкидається на спинку сидіння. «За тиждень усе це залишиться в минулому», — думає він.
Ця думка його трохи заспокоює.
4
Коли Ходжес і Холлі виходять із кінотеатру, а Тіна закохується в брата Барбари, у своїй кімнаті прокидається один умовно-достроковик, що нещодавно звільнився. Морріс проспав весь ранок і частину дня після тієї безсонної, неспокійної ночі. Заснути йому вдалося тільки, коли перші промені ранку суботи почали потихеньку заповзати до кімнати. Сни йому наснилися — гірше не придумаєш. У тому сні, що його таки розбудив, він, відкривши скриню, побачив, що та сповнена павуками «чорна вдова». Їх там були тисячі, налиті отрутою, вони пульсували в місячному світлі, кублилися, а потім сунули на його руки й поповзли вгору.
Морріс роззявляє рот, закашлюється й повертається до реальності, стискаючи свою грудну клітку так, що насилу дихає.
Він звішує ноги з ліжка й сідає, низько опустивши голову, так само, як він сидів на унітазі після того, як минулого вечора вийшов із чоловічого туалету в МАК. Його вбиває незнання, і невизначеність цю не можна відкласти й забути.
«Усе ж таки це Енді їх узяв, — думає він. — Інакше нічого не сходиться. І краще нехай вони досі будуть у тебе, друже. Бережи тебе Господь, якщо їх у тебе не буде».
Він одягає свіжі джинси і їде автобусом через усе місто в Саут-Сайд, бо вирішив усе ж забрати хоча б один зі своїх інструментів. Сумки «Тафф-Тот» він теж забере. Треба мислити позитивно.
Чарлі Роберсон знову сидить перед «Харлеєм», який тепер уже настільки розібраний, що зовсім перестав бути схожим на мотоцикл. Він не дуже-то радий новій зустрічі з людиною, яка допомогла йому вийти з в’язниці.
— Як пройшло вчора? Зробив, що хотів?
— Усе гаразд, — каже Морріс і зображує посмішку, занадто широку й мляву, щоб бути переконливою. — На п’ять балів.
Роберсон не посміхається у відповідь.
— Лише б не на п’ять років. Виглядаєш ти щось не дуже, Моррі.
— Ну, знаєш, питання рідко коли вирішуються за один раз. Мені ще потрібно декілька дрібниць владнати.
— Якщо тобі знову потрібна вантажівка…
— Ні-ні. Я залишив там деякі речі, тільки й усього. Не проти, якщо я їх заберу?
— Нічого такого, що мені потім відгукнеться?
— Абсолютно нічого такого. Просто двійко торбин.
І сокирку, але про неї він згадувати не став. Він міг би купити ніж, але в сокирі є щось зловісне. Морріс кидає її до однієї з торбин, прощається з Чарлі і прямує назад до автобусної зупинки. З кожним рухом руки сокирка їздить туди-сюди
