Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Може, ти нічого й не приймав, але мені не подобається твій вигляд, Моррі.

Морріс зберігає мовчання.

— Я розповім тобі, чого мене навчили вісімнадцять років на цій роботі. Існує тільки два типи умовно-достроковиків і лише два: вовки й вівці. Ти занадто старий, щоб бути вовком. Але в мене немає повної впевненості, що ти сам так вважаєш. Ти цього не інтеріоризував, як кажуть психологи. Не знаю, яке вовче лайно в тебе на думці, можливо, ти просто надумав украсти скріпки з офісу, але, що б це не було, забудь. Ти занадто старий, щоб вити, тим більше, щоб бігати.

Поділившись цією мудрістю, він іде. Морріс і сам прямує до дверей, але на півдорозі в нього підкошуються ноги. Він розвертається, хапається за раковину, щоб не впасти, і ввалюється до однієї з кабінок. Там сідає і низько, майже до колін схиляє голову. Він заплющує очі й робить довгі глибокі вдихи. Коли ревіння в голові стихає, він підводиться й виходить.

«Він усе ще там, — думає Морріс. — Вирячився на цю кляту картину, зчепивши руки за спиною».

Але цього разу у фойє немає нікого, крім охоронця. Коли Морріс проходить повз нього, він проводжає його підозрілим поглядом.

25

Бій «Бабаків» із «Драконами» має початись о сьомій, але автобуси з оголошенням «СЬОГОДНІ бейсбольний матч» у віконці призначення починають ходити о п’ятій. Морріс їде одним із них у парк, потім пішки повертається трохи назад до Загальноштатної мотомайстерні, звертаючи увагу на кожну з машин, що проїжджають повз, і проклинаючи себе за викид лайна в туалеті після відходу МакФарланда. Якби він вийшов звідти раніше, то побачив би, якою машиною їздить цей сучий син. Але він не вийшов, і тепер у будь-якій із цих машин може опинитися МакФарланд. Перевіряльника впізнати буде неважко за його такими розмірами, але Морріс не наважується дивитися на машини надто уважно. Цьому є дві причини. По-перше, він тоді мав би винуватий вигляд, чи не так? Так, дійсно, як людина, у якої на думці вовче лайно і яка повинна постійно озиратися. По-друге, він може побачити МакФарланда навіть там, де МакФарланда немає, тому що він усе ближче й ближче до нервового зриву. Що, утім, не дивно. Людина може витримати тільки відповідну кількість стресу.

Тобі скільки-но років? Двадцять два? Питав його Ротстайн. Двадцять три?

Вдала здогадка спостережливої людини. Моррісу тоді було двадцять три. Зараз він на порозі шістдесяти, і всі роки між цими зникли, як дим на вітрі. Він чув, як люди кажуть «шістдесят — це нові сорок», але все те нісенітниця собача. Коли більша частина твого життя пройшла в тюрязі, шістдесят — це нові сімдесят п’ять. Або вісімдесят. Ти занадто старий, щоби бути вовком, як сказав МакФарланд.

Але нічого, ми ще подивимося.

Він повертає у двір Загальноштатної мотомайстерні — жалюзі опущені, мотоцикли, які вранці були виставлені на огляд, прибрані — і чекає звуку автомобільних дверцят, що закриваються, який пролунає, тільки-но він перетне межу приватної території. Чекає голосу МакФарланда, який скаже: Йо, друзяко, що ти тут робиш?

Але чутно лише звуки машин, що їдуть до стадіону, і, коли він заходить у двір, невидима рука, яка здавлювала його груди, трохи послаблює хватку. Цю ділянку від решти світу відокремлює висока стіна з рифленого металу, а стіни заспокоюють Морріса. Йому це не подобається, він знає, що це протиприродно, але це так. Людина — це сума того, що з нею відбувалося.

Він підходить до вантажівки — маленької, запиленої, благословенно безликої — і запускає руку під праве переднє колесо. Ключі на місці. Він сідає в кабіну й радіє, коли машина заводиться з першого оберту. Ревом рок-музики включається радіо. Морріс вимикає його.

— Я зможу, — каже він, підлаштовуючи під себе сидіння й беручись за кермо. — Я зможу.

І, виявляється, він дійсно може. Це як їздити на велосипеді. Єдина складність — розворот проти потоку машин, що їдуть до стадіону, але навіть це врешті-решт виходить зробити без особливих труднощів. Один з автобусів «СЬОГОДНІ бейсбольний матч» зупиняється, і водій махає Моррісу: проїдь. Дороги, що ведуть до північної частини міста, майже порожні, і йому щастить обігнути центр по новій міській обхідний дорозі. Від їзди він майже дістає задоволення. Дістав би задоволення, якби не гнітюча підозра, що МакФарланд стежить за ним. Але поки що не з’являється. Вичікує, аби дізнатися, що його приятель — його друзяка — замислив.

Морріс зупиняється біля молу на Белловз-авеню і йде до відділення домашнього начиння. Проходить під сяючими лампами денного світла, не поспішає; його справа вимагає темряви, а в червні темнішає о восьмій тридцять або о дев’ятій. У відділі товарів для саду він купує лопату й сокирку на той випадок, якщо доведеться перерубувати коріння — то дерево на березі виглядає так, немов могло досить міцно обплести його скриню. У ряду під вивіскою «Розпродаж» купує кілька об’ємних сумок марки «Тафф-Тот» по двадцять баксів штука. Склавши покупки в кузов, іде до дверей водія вантажівки.

— Гей! — з-за спини.

Морріс завмирає, слухаючи кроки, що наближаються, і чекає, коли йому на плече ляже рука містера МакФарланда.

— Не знаєте, у молі є продуктовий відділ?

Голос молодий. І білий. Морріс зрозумів, що знову може дихати.

— «Сейфуей»[82], — каже він, не обертаючись, хоча уявлення не має, є в молі продуктовий відділ чи ні.

— О, добре. Дякую.

Морріс сідає у вантажівку й заводить двигун. «Я зможу, — думає він. — Зможу і зроблю».

26

Морріс повільно їде нортфілдськими вулицями з назвами дерев, якими бігав ще в дитинстві, — хоча бігав він не так уже й багато, більше сидів удома, занурившись у книгу. Усе ще зарано, тому він ненадовго зупиняється на В’язовій. У бардачку знаходиться стара курна карта, і він робить вигляд, нібито вивчає її. Хвилин за двадцять переїжджає на Кленову й робить те саме. Потім їде до місцевого магазину «Зоні», де в дитинстві купував печиво. А ще сигарети батькові. Це було в ті дні, коли пачка коштувала сорок центів, і вважалося звичайною справою, щоб дитина купувала батькам куриво. Він купує собі слаш[83], швидко з ним розправляється і їде на Пальмову, де знову робить вигляд, що розглядає карту. Тіні поступово подовжуються, але, Господи, чого ж так повільно!

«Треба було взяти з собою книгу, — думає він, але потім: — Ні,