Що впало, те пропало - Стівен Кінг

Що це? Параноя чи прозорливість? Він уже не може визначити. Усе, що він знає напевно, це те, що записники вже зовсім близько. Вони вже пищать, як точка на гідролокаторі.

Мало-помалу світло цього довгого червневого вечора розчиняється, і настають сутінки. Діти, які гралися на тротуарах і галявинах, розійшлися по домівках дивитися телевізор, грати у відеоігри або обмінюватися безграмотними повідомленнями й тупими смайликами замість того, щоб робити домашнє завдання.

Упевнений (хоча й не зовсім), що МакФарланда немає поблизу, Морріс заводить вантажівочку й повільно їде до кінцевого пункту призначення: Зал відпочинку на Березовій вулиці, куди він, бувало, ходив, коли не працювала бібліотека на Гарнер-стрит. Його, миршавого, книжкового, схильного до балакучості, рідко коли брали у дворові ігри, а якщо й брали, це неодмінно закінчувалося криками: агов ти, безрукий; гей ти, віслюк; гей ти, дупа неповоротка. Через червоні губи йому дали прізвисько Ревлон. Потрапляючи до Залу, він найчастіше сидів усередині, читаючи або збираючи пазли. Тепер міська влада закрила стару цегляну будівлю й виставила її на продаж після того, як був урізаний міський бюджет.

Кілька хлопчиків ще кидають останні м’ячі у кошик на зарослому травою спортмайданчику за будівлею, але освітлення на ньому немає, тому, коли стає занадто темно, вони йдуть, із криками і тупотом, стукаючи м’ячем й обмінюючись пасами. Коли їхні голоси затихли, Морріс заводить вантажівку і в’їжджає на дорогу, що йде уздовж будівлі. Робить він це, не вмикаючи фар, і маленька чорна вантажівка якнайкраще підходить для цієї роботи. Він ставить її майже впритул до задньої стіни будівлі, де все ще можна розгледіти потьмянілий напис: «Лише для зареєстрованого ТРАНСПОРТУ». Вимикає двигун, виходить і вдихає червневе повітря, насичене запахом трави й конюшини. Чути цвіркунів і приглушене гудіння машин на обхідній дорозі, але в іншому новонароджена ніч належить йому.

«Ну тебе нахер, містере МакФарланд, — думає він. — Ну тебе нахер від щирого серця».

Він дістає з вантажівки інструменти та сумки й прямує до заростей за бейсбольним майданчиком, на якому свого часу не взяв так багато найпростіших подач. Потім йому в голову приходить думка, і він повертає назад. Приклавши долоню до цегляної стіни, яка ще не остигла після денної спеки, він опускається навпочіпки й висмикує із землі кілька пучків трави, щоб заглянути в одне з вікон підвалу. Ці вікна не забиті. Місяць, помаранчевий і повний, тільки-но зійшов, і його світла вистачає, щоб розгледіти складані стільці, карткові столи й купи картонних коробок.

Морріс планував перенести записники до себе в квартиру в Елітному гниднику, але це ризиковано. Містер МакФарланд може обшукати його житло будь-якої миті, коли йому заманеться, це одна з умов. Зал набагато ближчий до того місця, де закопано записники, і його підвал, забитий усіляким непотрібом, стане ідеальною схованкою. Можна буде більшу частину книжок закопати прямо тут і забирати по кілька штук, щоб читати їх удома. Морріс досить худий, щоб пролізти через це вікно, хоч і доведеться трохи покрутитися. Чи важко буде відкрити засувку, яку він бачить на внутрішній стороні вікна? Викрутка, напевно, допоможе. Із собою в нього викрутки немає, але у відділі домашнього начиння їх до біса. Навіть у «Зоні» він бачив невеликий стенд з інструментами.

Вивчаючи вікно, він наближається до нього ближче. Морріс знає, що треба знайти дроти сигналізації (в’язниця — дуже пізнавальне місце щодо злому й незаконного проникнення), але не бачить жодного. Може, тут сигналізація на контактах? Тоді їх він не побачить і саму сигналізацію не почує — вони бувають безшумні.

Морріс ще якийсь час вдивляється у скло, потім неохоче підводиться. Йому здається малоймовірним, що така стара будівля, як ця, оснащена сигналізацією — усе цінне звідси, напевно, давно вивезли, — але ризикувати не хочеться.

Краще все ж дотримуватися початкового плану.

Він підхоплює інструменти та сумки й знову прямує до заростей, обережно оминаючи баскетбольний майданчик. Ні, досить, він туди не сунеться. Місяць допоможе йому в густих заростях, але на відкритому просторі світ виглядає, як яскраво освітлена сцена.

Пакетик від чіпсів, який допоміг йому минулого разу, природно, давно згинув, тому дорогу він знаходить не одразу. Морріс якийсь час нишпорить біля правого флангу поля (місця численних дитячих принижень), потім нарешті відшукує стежку й вирушає в дорогу. Коли попереду чується тихе дзюрчання струмка, він ледь стримується, щоб не побігти.

«Зараз важкі часи, — думає він. — Тут можуть спати якісь волоцюги». Якщо хтось із них його побачить…

Якщо хтось із них його побачить, він застосує сокирку. Не вагаючись. Містер МакФарланд нехай думає, що він занадто старий, щоб бути вовком, тільки невідомо його перевіряльникові, що Морріс уже вбив трьох людей, й керування машиною — це не єдине, що схоже на їзду на велосипеді.

27

Низькорослі дерева душать одне одного в боротьбі за простір і сонце, але їх висоти вистачає, щоб розсіювати місячне світло. Кілька разів Морріс втрачає стежку та в пошуках починає обмацувати гілки навколо. Йому це навіть подобається. Якщо він дійсно зіб’ється з дороги, дзюрчання струмка вкаже йому, куди йти, а така занедбаність дороги говорить про те, що тепер нею користуються набагато рідше, ніж раніше. Морріс лише сподівається, що не наскочить на отруйний плющ.

Звук струмка вже зовсім близький, коли він знаходить стежку востаннє, і менш ніж за п’ять хвилин Морріс уже стоїть на березі навпроти того самого дерева. Тут він на мить затримується в поцяткованій місячними плямами тіні й дивиться навколо, вишукуючи будь-які ознаки присутності людини: ковдри, спальний мішок, магазинний візок, шматок плівки, накинутий на гілку, аби створити якусь подобу тимчасового намету. Немає нічого. Лише вода, що дзюркотить кам’янистим дном, і дерево, що схилилося над протилежним берегом. Дерево, яке всі ці роки віддано охороняло його скарб.

— Старе добре дерево, — бурмотить Морріс і починає переходити струмок.

Він стає навколішки й відкладає інструменти та сумки, щоб трохи подумати.

— Я повернувся, — шепоче він і кладе долоні на землю, ніби хоче почути биття серця.

І йому здається, що він його чує. Це серцебиття генія Джона Ротстайна. Старий перетворив Джиммі Ґолда на продажне посміховисько, але хіба Ротстайн не відродив Джиммі за роки письменництва на самоті? Якщо він це зробив… якщо… тоді все, крізь що пройшов Морріс, було не даремно.

— Я повернувся, Джиммі. Я нарешті повернувся.

Він бере лопату й починає копати. Дістатися до скрині не становить труднощів,