Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Я сидів, сховавшись зверху біля сходів, і чув, як тато йде до дверей. Його силует промайнув повз мене — він вийшов з будинку.

— Ідіот, — зітхнув дід.

— Так, проте який прекрасний, — додав Еміль.

Втрата, що виростає з холодних фактів, перетворюється на тягар. Він має вагу, форму і текстуру. Він твердий, з ним можна боротися, можна оцінити його масштаб. Можна використати його, щоб помордувати себе, а можна просто викинути. Проте невизначеність зі зникненням Аріель була діаметрально іншою. Вона обвивала нас павутиною, що міцно прилипала до нас. Її структура була нам невідома. У нас були причини для хвилювань, але, оскільки ми не знали, що саме відбулося чи відбувається з Аріель, у нас були підстави вірити та сподіватися. Віра — це те, що сповідував батько. Мати сповідувала відчай.

Еміль увесь час був поруч із мамою і заспокоював її. Іноді вони говорили про найгірші варіанти розвитку ситуації, яких батько навіть чути не бажав. Джейк ховався за мовчанням — його єдиним порятунком. Гас ходив чорний, як земля.

А я мріяв лише про найкращі з можливих сценаріїв. Уявляв, що Аріель просто втомилася від життя в долині і вирушила на пошуки пригод. Мріяв, що вона саме зараз сидить на передньому сидінні вантажівки, яка мчить долинами вздовж скелястих гір, які здіймаються хвилею над золотавими полями пшениці. І десь серед тих гір ховався Голлівуд, слава і велич. Іноді я бачив сестру дорогою до Чикаго чи Нового Орлеана, де, звісно ж, вона також стане знаменитою. Іноді я бачив її наляканою та у відчаї, проте смутку через це не відчував, адже так чи інак це означало, що якось вона звідкілясь зателефонує і попросить тата приїхати й забрати її додому. Я так відчайдушно вірив, що від Аріель надійде звісточка, й сестра повернеться. Вірив усім серцем. Коли я молився, це було моєю єдиною молитвою.

Протягом двох днів шериф та місцеві поліцейські провели десятки допитів. Вони спілкувалися з підлітками, що були на вечірці, друзями сестри, проте їм так нічого і не вдалося довідатися. Таємнича вуаль висіла над Аріель.

На третій день атмосфера в будинку стала настільки гнітливою, що, здавалося, я от-от задихнуся чи збожеволію. Батько поїхав на зустріч з іще одним священиком, аби обговорити небезпеку насильства, на яку наражалися не тільки О’Кіфи, але й інші сім’ї народу сіу. Упродовж останніх днів їх засипали погрозами, хоча жодна з тих родин не мала нічого спільного з сестрою. Подейкували, що діти трималися осторонь від Денні. Я подумав, що варто піти до нього і запевнити: навіть попри мій страх та тривогу, наша дружба така ж міцна, як і раніше. Я розповів Джейкові про свої наміри, і він напросився піти зі мною. Звісно, я погодився.

Штори у вітальні опустили. Мама сиділа з паном Брендтом, і я кинув у прохолодну темряву:

— Ми з Джейком ідемо до Денні О’Кіфа. Я чув, йому зараз непереливки.

— Точнісінько як твій батько, — відповіла мама. Хоча я не бачив її обличчя, але знав: мамі це не подобалося.

— Можна ми підемо?

Мама не відповідала, Еміль щось прошепотів їй на вухо, і вона мовила:

— Добре, проте будьте обережні.

Уночі дощ ущух. Йому на зміну прийшов сонячний та погідний літній день. Усе довкола ще потопало в багнюці після зливи, важко дихалося вологим повітрям. Наш квартал, здавалося, завмер. Вікна стояли з опущеними шторами. Вулиці заполонила тиша. Після зникнення Аріель дітей не випускали надвір. Усі чекали на розгадку таємниці. Було відчуття, що я потрапив до епізоду кінострічки, в якому люди кудись щезли, і лише я та Джейк зосталися на цій планеті.

Мати Денні відчинила двері. Вона здивовано глянула на нас, та злості в очах не було. Тоді уважно оглянула вулицю. Я зрозумів — вона боялась.

— Денні вдома? — спитав я.

— Чому ви тут?

— Ми подумали, Денні захоче трохи погратися.

— Він зараз у родичів у містечку Ґраніт-Фоллз.

Я кивнув у відповідь, а далі додав:

— Пробачте мені, місіс О’Кіф.

— За що, Френку?

— За всі ці неприємності.

— І ви нам пробачте.

— Тоді ми підемо, гаразд?

— Усього найкращого, Френку, — вона подивилася на Джейка. Мені подумалося, що вона і йому хотіла щось сказати, проте слова обірвалися. Скоріш за все, вона не пам’ятала братового ім’я — буденна справа, адже він зазвичай лише мовчав у компанії решти дітей.

Ми йшли подвір’ям О’Кіфів, Джейк поцікавився:

— Що будемо робити?

— Ходімо до річки.

У ті часи будинок О’Кіфів був останнім у нашому кварталі, а далі простягалася болотиста гущавина. Ми брели поміж високої рогози вздовж так добре відомої всім дітлахам доріжки. Й ось уже перед нами шуміла річка. Дводенна злива наповнила її водою і затопила береги. Плентались удвох униз за течією. Ноги вгрузали в пісок, який час від часу змінювала багнюка. Берегова лінія десь була широченною, а десь завузькою навіть для наших