Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер
— Може, попускаємо човники?
Я знайшов великий шмат дерева — приблизно такого ж розміру, що й у Джейка.
— На старт! Увага! Руш!
Ми кинули у воду новоспечені човни, потік підхопив їх і поніс за собою. Ми бігли слідом. Човники кружляли, поверталися в різні боки, минали колоди та гілки, які стирчали з води і нагадували пальці чудовиськ, що намагалися їх затягнути під воду.
— Мій попереду, — радів і сміявся брат, уперше за весь цей час.
Ми добігли до естакади. Того літа там розігралося чимало гірких сцен. Вода звивалася навколо паль, де утворилася невеличка гребля з уламків, принесених сильним потоком. Наші човни підхопила річка і змела разом з іншими гілками та сміттям. От і кінець змаганню. Спітнілі та втомлені, ми з Джейком стояли під тінню мосту. Кросівки почорніли від багнюки, з одягу стирчали гілочки й дрібне листя. Відчувалося невеличке полегшення.
— Не хочеш посидіти? — запитав я в брата.
— Де? — Джейк оглянув брудний берег.
— Зверху, — я показав на балки над нами.
Він узявся щось бубоніти, проте я вже почав підніматися, і вибору в Джейка не лишилося.
Сорочка прилипла до спини, тож я зняв її і закинув на плече. Брат зробив те саме. За тижні, проведені під літнім сонцем, наша шкіра добряче засмагла. Я заліз на естакаду, сів собі й почав гойдати ногами. Джейк трохи завагався, але, зрештою, всівся поруч. Я загріб рукою каміння і почав жбурляти його у гілки й уламки, що мандрували річкою. Брат подивився на мене і собі набрав повну жменю.
Так сиділи кілька хвилин у задушливій тиші липневої днини. На блакитному небі не було жодної хмаринки, поля кукурудзи по той бік річки паленіли нефритом. Звіддалік пишніли зелені строкаті пагорби, які нагадували панцир черепахи, а поруч текли жовтуваті води річки Міннесота. Я давно вже звик до насиченого запаху долини, тому майже не помічав аромату чорнозему, що слався під пекучим сонцем. Я знав лише одне: тієї миті все навколо було таким, як колись. Господи, страшенно хотілося вхопитися за це відчуття і не відпускати. І хоча злочинно було так думати, проте я вже не стільки чекав на повернення Аріель, як хотів, аби все повернулося на свої колишні місця.
— Щоразу, коли думаю про Аріель, з’являється таке відчуття, ніби мені вивертають нутрощі. Як думаєш, вона повернеться, Френку?
— Я не знаю.
— Спочатку я теж так думав, проте зараз іншої думки.
— Чому?
— У мене таке відчуття.
— То позбудься його.
— Вона мені сниться.
— Правда?
Я вже був замахнувся, аби пожбурнути камінець, але передумав і запитав у брата:
— Як то воно?
— У цілому, вона щаслива. Коли прокидаюся, мене сповнює приємне відчуття.
— Боже, я теж хочу, щоб вона мені наснилася.
— Ти сказав… — Джейк уже почав був заводити свою мораль про мої слівця, проте він відвів очі вбік, подивився вниз і запитав:
— Френку, а що це там?
Мої очі ковзнули по невеличкій греблі біля паль естакади. Серед коричневих уламків, гілок та листя, принесених річкою, звивалась яскраво-червона смужка. Розгледіти її з берега було важко, проте зверху видно було пречудово. Джейк зостався сидіти, а я підвівся і поліз далі по естакаді. Стояв прямісінько над уламками та гілками, які омивала й ховала у своїх водах жовтувата річка. Ще мить — і я зрозумів, що роздивляюся. Я задихався.
— Френку, що там?
Я не міг підняти очі. Не міг відвести їх убік. Не міг витиснути ні слова.
— Френку?
— Тато. Біжи по тата! Зараз же. Йди! Я буду тут.
Брат підвівся, намагаючись розгледіти, що ж було під естакадою. Я кричав, мов навіжений:
— Не йди сюди! Стій, де стоїш. Дідько, біжи по тата!
Джейк відсахнувся і ледве не впав. Потім повернувся і помчав уздовж колій до нашого кварталу.
Моє тіло лежало без сил. Я впав між балками й пильно дивився вниз на порваний клапоть червоної тканини. У воді шаленіла сукня, а поруч темні води річки намагалися потопити довгу переполохану стрічку золотавого волосся Аріель.
Стояв спекотний тихий день, блакитне небо височіло над залізничним мостом. Я лежав з пошматованим серцем над бездушною річкою.
