Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

перебігли через задній двір та пасовище. Дика трава і маргаритки вкривалися брижками; здавалося, що земля ожила. Обігнули оселю подружжя Свон. На довгій мотузці висіло прання. Я чув, як воно здіймається від вітру і ляскотить. Ми перетнули ще дві вулиці, позаду зосталися два будинки без огорожі. По той бік вкритого ожиною пагорба одразу починалася річка. Між колючою лозою проторували стежку, що вела до самісінького берега. Ми спустилися нею до темної води і повернули на північний захід. До навісу Воррена Редстоуна залишалося менше двохсот метрів.

— Що ми будемо робити? — запитав Джейк.

— Шукати.

— Що?

— Не знаю.

— А якщо Воррен тут?

— Тут, то й тут. Ти що, боїшся?

— Ні.

— Тоді ходімо, — я говорив із Джейком, а сам пришвидшував ходу. Починався дощ.

Ми навіть не намагалися приховати свої сліди, пробиралися напролом крізь височенний очерет. Нікого не було. Я одразу побіг до навісу і заліз усередину. Хтось розрив закопану бляшанку. Поруч із ямою лежала лише жменька піску.

— Її тут нема, — крикнув я Джейкові, відступивши крок назад. Обернувся і побачив нажахане обличчя брата, який заціпенів у руках Редстоуна.

— Маленькі злодюжки, — озвався Воррен.

— Ми не злодії, — випалив йому в обличчя. — Це ти злодій. Ти вкрав кулон моєї сестри.

— Де моя банка?

— У нас її нема. Вона в поліції. Як і кулон Аріель. І вони тебе заарештують.

— За що? — запитав Редстоун.

— Відпусти Джейка.

Воррен зробив так, як йому наказали. Джейк трохи перечепився і ледве не впав. Потім став поруч зі мною і повернувся. Ми обоє уважно дивились у вічі діда Денні.

— Де Аріель? — спитав я.

Редстоун подивився на мене, я нічого не міг прочитати з виразу його обличчя:

— Твоя сестра? Я не бачив її.

— Ти брешеш. У тебе її кулон.

— Я знайшов прикрасу.

— Де?

— Біля верхів’я річки.

— Я не вірю тобі.

— Та мені начхати, віриш ти чи ні. Де моя банка?

— Вона у відділку. Вони посадять тебе за ґрати, поки не розкажеш, що ти зробив з Аріель.

— Боже милостивий, хлопче. Усе, що є в тій бляшанці, — це крихти мого життя, які мають цінність лише для мене. Усе, що там є, я сам знайшов або ж хтось мені те дав. Я не злодій. І не маю жодного уявлення, де може бути твоя сестра.

Редстоун уважно дивився на мене, а я — на нього. Я зовсім не боявся: замість страху, в мене нуртувала злість. Якби тієї миті він на мене напав, я бився б до останнього.

Краплі дощу рясніли і залишали на піску глибокі виїмки. Вітер ревів усе дужче. Грім, що раніше гуркотів десь далеко, розколовся над нами. Я не бачив блискавки, але повітря наскрізь наелектризувалося грозою. Дощ стікав по обличчю Редстоуна, як по скелі, але він не зводив з мене очей і не рухався. Я стояв так само твердо, як і він. Будь-якої миті кремезні руки Воррена могли стерти мене на порошок.

Почувся звук сирен.

Редстоун підняв голову і слухав. Заляскали дверцята машин на ближній до пагорба вулиці. Чоловіки кричали.

— Сюди, він тут, — заволав я.

Редстоун різко поглянув мені в очі. Я прочитав у них те, що й до сьогодні мене гризе. Він мовив тихо, без ненависті та злості:

— Ти щойно мене вбив, білошкірий хлопчику.

Він повернувся і почав тікати.

Розділ 21

Очерет шумів і колихався. Здавалося, назустріч мчить дике стадо. За мить чоловіки з’явилися на галявині. Тато, Карл, шериф, Доул та кілька поліцейських. Побачивши мене і Джейка біля навісу, вони зупинилися, і лише батько підбіг до нас. У його очах відбилося здивування та тривога:

— Хлопці, що ви тут робите?

— Шукаємо Воррена Редстоуна, — відповів йому.

Шериф наблизився до нас і різко спитав:

— Куди він