Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

у поліцейський відділок, аби розказати про кулон. Ми з Джейком лишилися вдома. Це було нестерпно. У її мовчання та безладні рухи в’ївся страх. Мама сиділа за столом на кухні і палила. Потім підводилася, йшла до вітальні, брала до рук телефонну слухавку, ніби хотіла подзвонити, клала її на місце й розводила руками. Вона стояла, витріщившись у вікно, цигарка чаділа в руці. З кухні я бачив, як вона дотлівала біля самісіньких пальців, а мама стояла як укопана, цілковито занурена у власні думки та припущення.

— Мамо! — закричав я до неї. Більше не міг на те дивитися. Ще трохи — і вона себе точно обпекла б.

Вона не звертала на мене жодної уваги.

— Мамо, — знову закричав, — цигарка!

Вона не поворухнулась: здавалося, взагалі не чула моїх слів. Я підбіг до неї й торкнувся її руки. Мати подивилася вниз і раптом зрозуміла, що могло статися. Випустила з пальців стлілий недопалок і наступила на нього, лишаючи чорний викурений слід на світлій дерев’яній підлозі.

Я озирнувся на кухню: Джейк налякано дивився на нас. Оселею розгулював гнітливий відчай, але, як тому зарадити, я й гадки не мав.

Захрускотів гравій біля будинку. Я пішов на кухню й визирнув у вікно: то був Карл. Еміль Брендт сидів на передньому сидінні його спортивної машини. Сіре, брудне полотно неба нависало над ними. Карл допоміг дядькові вийти з машини і повів до дверей кухні.

— Містер Брендт приїхав! — голосно вигукнув я.

— О, Емілю, — мама бігла до дверей. Вона обняла його. — Ой, Емілю, я так рада, що ти приїхав.

— Я не міг сидіти й чекати на самоті, Рут. Я маю бути тут.

— Я знаю, знаю. Ходімо, сідай поруч.

Вони пішли у вітальню й сіли разом на дивані.

Карл зостався з нами. Трохи почекавши, запитав:

— Є новини?

— Знайшли її кулон.

— Хто?

— Доул. Прикраса була у Воррена Редстоуна.

— Хто це?

— Двоюрідний дід Денні О’Кіфа, — пояснив Джейк.

— Як кулон потрапив до нього?

— Не знаю, — відповів я йому. — Тато, Гас та Доул поїхали це з’ясувати.

— Давно?

— Десь півгодини тому.

Карл стояв на порозі вітальні:

— Дядьку Емілю, я поїду у справах. Скоро повернуся по тебе.

Він поспіхом вибіг надвір і сів у машину. За мить він уже мчав вулицею Тайлер у напрямку центру. Мама й пан Брендт сиділи у вітальні, тато й решта чоловіків поїхали до відділку, а ми з братом зосталися на самоті зі своїми турботами й тривогами.

— Ти голодний? — запитав Джейка.

— Ні.

— Я теж не хочу їсти, — сів за стіл і провів рукою по його гладенькій поверхні. — Звідки в нього це?

— Що?

— Кулон Аріель.

— Не знаю, — відповів брат. — Може, вона сама його віддала.

— Навіщо?

— Не знаю.

— А може, він його знайшов?

— Не знаю, — відповів я братові.

— Ти ж не думаєш, що він міг її скривдити?

Я подумав про Воррена Редстоуна і згадав, як уперше зустрів його під естакадою біля мандрівника. Тоді я злякався за Джейка. І потім, коли ми натрапили на нього поряд із навісом біля річки, і як Денні втік. Спала на думку прохолодна розмова з Ворреном в підвалі будинку О’Кіфів, перед тим як ми пішли купатися до кар’єра. А те, як він заступився за мене в парку, налякало навіть Морріса Інґдала.

— Мені конче треба піти, — я підвівся.

— Куди ти зібрався? — запитав Джейк.

— До річки.

— Я з тобою.

Я підійшов до дверей вітальні — мама і містер Брендт гучно й серйозно щось обговорювали.

— Ми з Джейком трохи пройдемося, — повідомив їм.

Мати подивилася в наш бік і продовжила розмову. Ми з братом вийшли у двері на кухні.

Небо змінилося — потьмяніло. Хмари шаленіли в темному чаді над землею. Здійнявся різкий вітер, його подуви приносили звуки грози, що наближалася із заходу. Ми