Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Ми йшли доріжкою повз тополі, Доул зостався. Того ранку я бачив його востаннє, коли той біг уздовж річки до нашого району.

Удома мама сиділа з Гасом — таке траплялося рідко. Вона поважала його, проте особливо не переймалася Гасовою долею. Мама часто казала татові, що його друг — грубий і неотесаний та має на його синів вплив, про який усім іще доведеться пошкодувати. Тато погоджувався з її словами, бо певною мірою воно і справді так було. Але він завжди захищав Гаса. «Він урятував мені життя, Рут», — часто повторював батько. Подробиць я не знав.

Вони обоє сиділи за столом на кухні і палили. Коли ми зайшли, мама підвелася і подивилася на тата з надією. Він похитав головою.

— Нічого не знайшли, — сказав батько.

— Вони розшукують Морріса Інґдала, — я додав.

— Інґдала? — Гас здивовано глянув на мене. — Чому Інґдала?

— Я розповів їм про кар’єр і про те, що трапилося в Лютеранському парку.

Мама затулила рот долонею і пробурмотіла крізь пальці:

— Ти думаєш, він щось заподіяв Аріель?

— Нам нічого не відомо, — відповів тато. — Вони лише хочуть поговорити з хлопцем.

Ми сіли за стіл. Холодну кашу зі шматочками банана жували й ковтали у страхітливій тиші. Майже завершили снідати, аж тут задзвонив телефон. Тато підскочив до слухавки.

— А, — відповів він, — це ти Гекторе. — Тато схилив голову, заплющив очі й слухав. Потім додав: — Ти знаєш, у нас тут дещо трапилося, Гекторе. Мене не буде сьогодні на зустрічі. Яке б рішення ви не прийняли, я згоден.

— Гектор Паділ, — пояснив він. — Сьогодні зранку зустріч щодо притулку для робітників-емігрантів.

Телефон знову задзеленчав. Це був диякон Ґрізвольд: йому була відома наша ситуація. Він попросив сповістити його, якщо знадобиться допомога. За кілька хвилин пролунав ще один дзвінок: Ґледіс Рейнґолд запевняла — раптом матері потрібна буде підтримка, вона залюбки прийде до нас. А далі телефон не вщухав. Жителі містечка та сусіди, які чули про Аріель, телефонували, аби запропонувати свою допомогу. Нарешті подзвонив шериф Ґреґор і повідомив, що Морріс Інґдал зараз у відділку, і попросив нас із татом приїхати.

— Мені можна впасти на хвіст? — запитав Гас.

— Думаю, шкоди від того не буде, — відповів тато. Тоді звернувся до мами: — Якщо хочеш, я зателефоную Ґледіс.

— Ні, — сказала мама. — Зі мною все гаразд.

Однак було ясно, що аж ніяк не гаразд. Вигляд у неї був хворий, обличчя змарніло та геть зблідло. Мама курила одну цигарку за іншою й тарабанила пальцями по столу.

— Добре, — видихнув тато. — Френку, Джейку, на вихід.

Усі поїхали, тільки мама залишилася вдома. Вона дивилася на кухонну шафу. Навколо стояв густий тютюновий дим: здавалося, наче вона й сама горіла.

Шериф сидів за столом, склавши руки перед собою. Інґдал сидів навпроти, розвалившись на стільці. Усім своїм виглядом виказував зневагу та нудьгу.

— Це правда, що ти залякував хлопців? — спитав шериф.

— Я казав, що начовпу їм пики.

— Як мені відомо, ти вчора напав на Френка.

— Напав? От дідько, я лише схопив за руку цього малого пердуна.

— Хто знає, що сталося б, якби Воррен Редстоун не опинився поруч.

— Редстоун? Та я навіть не знаю, хто це.

— Кремезний індіанець.

— А, цей… Ну, ми перекинулися собі кількома слівцями, я пішов. Та й годі.

— Куди ти поїхав?

— Не пам’ятаю, десь вештався.

— Ти був сам?

— Я зустрів Джуді Кляйншмідт. Розважалися до світанку.

— Ти вчора був у парку Сіблі на вечірці після концерту?

— Так.

— Ти не зустрічав там Аріель Драм?

— Бачив її.

— Ви розмовляли?

— Може, щось їй і бовкнув. Дідько його вхопи, я говорив з багатьма.

— Чув, ти ще й побився з Гансом Гоулом.