Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Шериф Ґреґор вирвав аркуш паперу з блокнота, де були записані названі Карлом імена і простягнув його Гауптману:

— Починай обдзвонювати, Золі.

Гауптман вийшов у скляні двері, почувся гуркіт мотора «Крузера», Золі поїхав. Ґреґор звернувся до батьків:

— У вашої доньки є друзі, в яких вона могла б сьогодні заночувати?

— Так, — відповіла мама. — Але ми їм телефонували. Ніхто не бачив Аріель.

— Можете назвати їхні імена? Я хотів би поговорити з ними особисто.

— Звісно, — мати проторохкотіла шість імен. Шериф записав.

Тато підвівся, пішов до плити з кавоваркою й налив собі ще одне горнятко. Він побачив мене на порозі і запитав:

— Френку, може тобі варто піднятися до себе й одягтися?

— Де Аріель? — запитав я в них.

— Ми не знаємо.

— Привіт, Френку, — озвався до мене шериф Ґреґор так, наче ми з ним давні друзі і йому від того приємно.

— Добрий ранок, — відповів йому.

— Аріель не прийшла сьогодні додому. Батьки хвилюються. Може, ти знаєш, де могла зостатися сестра?

— Містер Брендт, — відповів я без жодних зволікань.

— Еміль! — скрикнула мати, ніби то було справжнім відкриттям. Вона підстрибнула і полетіла до телефону у вітальню.

— Чому містер Брендт? — шериф подивився на мене, потім на тата.

— Вони добрі приятелі, — відповів батько. — До того ж він мешкає поруч із парком Сіблі.

У батькових словах було стільки надії… Він підійшов до мене, тримаючи горнятко кави, поглядав у вітальню і слухав телефонну розмову матері з Емілем.

— Емілю, вона не повернулася вчора додому, — пояснювала мати. — Я подумала, вона могла зостатися в тебе, — мати слухала, втупивши погляд у підлогу. — Ні, Карл теж не знає. Вони були в парку Сіблі, палили багаття біля річки. Аріель пішла, і ніхто не знає, де вона. — Мама ще трохи постояла. Вона заплющила очі, голос тремтів, ще мить — і вона заплаче. — Звісно, Емілю. Щойно дізнаємося.

Мама поклала слухавку, підвела очі на батька й захитала головою. Підійшовши до нього, вона притулилась щокою до його плеча: сльози потекли рікою.

Шериф Ґреґор підвівся, засунув записник у кишеню сорочки і мовив:

— Я зараз візьму кількох чоловіків, поїдемо в парк Сіблі, аби все ретельно оглянути. Карле, ти їдеш із нами, покажеш, де все відбувалося. Я особисто поговорю з друзями Аріель. Побачимо, може, згадають іще щось. І послухайте: з мого власного досвіду — діти повертаються. Як завше, утнуть якусь дурницю, потім їм від того соромно. Вони вирішують перечекати якийсь час, утекти в Міннеаполіс чи Сент-Пол, але потім повертаються, — він посміхнувся, намагаючись нас заспокоїти.

— Дякую, — відповів тато. — Ви не заперечуватимете, якщо я приєднаюся до вас біля річки?

— Звісно, — відповів шериф, — та спершу заїду у відділок. Зустрічаємося біля парку Сіблі за півгодини. Карле, ти також їдеш.

Шериф Ґреґор поїхав. Карл подивився на батьків:

— Пробачте, мені дуже соромно. Я не знаю, можливо, мені слід було поводитися відповідальніше. У мене в голові не вкладається. Куди вона могла піти?

— Почнімо пошуки з річки, — відповів тато.

— Можна з вами? — зайшовши на кухню, поцікавився я.

Батько якось спантеличено обдумав мою пропозицію і, на мій подив, погодився.

— Я не знаю, що мені робити, — промовила мама, витираючи очі. Вигляд у неї був розгублений.

— Молися, — мовив тато. — Будь поряд із телефоном — раптом вона зателефонує.

Нагорі прокинувся Джейк, проте досі ще куйовдився в ліжку:

— Що відбувається? — запитав брат.

— Аріель зникла, — я стягував з себе піжаму.

— Зникла? Як?

— Ніхто не знає, — я почав нишпорити в купі вчорашнього одягу, що лежав на підлозі. Знайшов одежину і натягував на себе.

— Куди ти зібрався? — спитав Джейк.

— Парк Сіблі. Там Аріель була минулої ночі.

Джейк зіскочив з ліжка, миттю зняв піжаму й уже одягався.

— Я теж іду.

Сонця не було, навіть жодної надії на його появу. Хмари вкрили небо товстим сірим покривалом, що нависло над долиною,