Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                - Ерін, сонечко, мені потрібен твій аналітичний розум і негайно! – детектив Джексон Малкольм стрімко увійшов в дім, міцно стискаючи в руках теку з аркушами паперу, які він витягнув з-під подушки Віктора Морісона.

                - Мені потрібно тобі дещо розказати! – перебила його Ерін, ставлячи на стіл чашку кави, яку зробила для детектива. – Це просто щось за межею! Вона й уявлення не мала, в що влізла, коли почала копати про тих дохлих корів!

                - Відчуваю себе зайвим у власному домі! – подав голос Віктор Фламмер, чоловік Ерін, що відчиняв Малкольму двері, а тепер стояв у дверному прорізі, спостерігаючи за дружною і їхнім гостем.

                - Вікторе, вибач. – Малкольм знітився, присоромлено почухав потилицю і ніяково засміявся. – Я обіцяв відпустити Ерін…

                - Я знаю, що у вас розслідування майже завершено. – Віктор розвів руками. – ерін всі вуха мені продзижчала, доки ми чекали на тебе.

                - Обіцяю, більше я роботу у ваш дім не принесу. – Малкольм зітхнув, втомлено сів на запропонований йому стілець і почухав лоба.

                Пластир, що прикривав рану на скроні, викликав на шкірі подразнення, а ще страшенно заважав в постійно намагався відклеїтися. Малкольм не любив це відчуття, але пов’язка, що була би зручніша, на його думку виглядала би занадто драматично для такої незначної рани. Не те, щоби детектив не виходив на роботу з різного роду пов’язками, зовсім ні. Був випадок, коли він стрибав на одній нозі, спираючись на милиці, бо примудрився зламати щиколотку просто у розгар розслідування, коли в управлінні було аж шестеро поозрюваних, і всіх слід було допитати. Але в цьому конкретному випадку огортати голову бинтами було зайве. Лише маленька ранка, яка зовсім скоро загоїться.

                - Давай ти спершу. – запропонував він. – Врешті, якщо ти навіть Віктору вуха продзижчала, то там дійсно щось екстраординарне.

                - Не те слово! – ерін вмостилася зручніше на своєму стільці і, злегка хвилюючись, почала свою розповідь.

                ***

                Все почалось з отруєних корів на фермі Біллі Монінга. Одразу після покупки усі тварини провели певний час в ізоляції, аби адаптуватися до нового місця проживання, до нових господарів. Корови, що подолали довгий шлях із Вісконсіна, не здавалися хворими ні на момент покупки, ні одразу по приїзду на ферму Монінга. А от щойно вони вийшли на пасовище, як усі померли з невідомої причини. Усі і в один день.

                В глушині такі події привертають увагу преси, яка вже змучена висмоктуванням новин із пальця. Тим більше, що є ризик епідемії у тварин. Звісно, власників ферм варто попередити про небезпеку. І Аннет Мейнсфілд, яка саме була вільна, відправилась на ферму Монінгів із Гранд-Форкса – у Девілс-Крік. Разом із оператором Джимом Морісоном вони записали коментар Сари Монінг і її сина, Біллі. Але чуття журналістки змусило її копати глибше. Адже Монінги були місцевими монополістами, і усі пасовища, поля та луки навколо Іст Девілс-Лейк належали саме їхній родині. Хто знає, можливо, заздрісники вирішили отруїти худобу?

                За кілька тижнів виявилося, що корів отруїли. Сліди стрихніну в крові мертвих тварин, знайдені в лабораторії, не лишали сумнівів: корів зумисне отруїли. Випадково отруїтись корови не могли – дерево чилібуха в Північній Дакоті не росте.

                Доступ до тварин мали небагато людей, і серед них – дев’ятнадцятирічний на той момент Джо Монінг, який вчився на ветеринара. Хлопчина міг не лише дістати стрихнін, але й розрахувати дозу та ввести отруту коровам. Але як можна запідозрити сина власника ферми, його спадкоємця, в тому, що він власними руками приніс збитки родинному бізнесу?

                От і батько не повірив у цю теорію. Біллі Монінг-старший, кремезний чоловік сорока семи років, що змалечку працював поряд із своїм батьком, не хотів і думати, що його діти здатні на таку підлість. Адже він сам, як і до нього – його батько – вкладав усі свої сили, увесь свій час, аби збудувати стабільне майбутнє своїм трьом дітям: синам Біллі-молоджому, Джо та донці Ейпріл.

                Він навіть одружився з донькою затятого конкурента свого батька, Сарою Фішборн, об’єднавши тим самим майно двох родин. Хоча старий Фішборн втратив його, програвши Монінгу в карти. Але Айві Монінг, батько Біллі, був людиною порядною і чесною, і дав шанс Фішборнам лишитися «на коні» та при статках, нехай ними й володіли Монінги.

                Айві монінг був людиною порядною, а от його суперник – ні. Отримавши мало не династичний шлюб своєї доньки зі спадкоємцем Айві, старий Фішборн заходився плекати в донці ненависть до чоловіка. І хоч це батько Сари розлучив її з коханим Дереком Клейтоном, видавши заміж не як за Біллі, так за його статки, але винити в тому розставанні Сара звикла саме свого чоловіка.

                Біллі, на його честь, не винив свою дружину в холодності до нього. Він списував її злість на сум за коханим чоловіком та гормони, що керували нею. Адже Сара чекала на дитя, і батьком первістка був саме Дерек Клейтон. Сам Біллі з усих сил намагався підтримувати молоду дружину, аби між ними було нехай не кохання, так хоч повага. Він визнав хлопчика, що народився від іншого чоловіка, своїм сином, виховував, як рідну дитину, і ніколи не розділяв трьох дітей.

                Здавалося, Сара вгамувала свій гнів. Вона назвала сина на честь чоловіка, хоча той пропонував інше ім’я. Дбала про господарство, створювала затишок в домі. Перетворилася на традиційну дружину фермера, демонструючи повагу до законного чоловіка. Але за зачиненими дверима її серця жевріла ненависть, яку вміло підтримував і її батько, і Дерек клей тон, яий нікуди не подівся із життя Сари.

                Коли ці троє вигадали план знищити ферму Монінгів, аби помститися більш успішному конкуренту? Коли зрозуміли, що Біллі виявився ще більш талановитим фермером, ніж його батько? Коли помер Айві Монінг?