Штани з Гондурасу - Євген Дудар

— Нате ось… Валялися… У кущах…

— Багато чого валяється по кущах… Наша контора — не смітник…

Приніс. Поставив біля будинку. Написав на них крейдою: «Чиї двері? Заберіть!»

Вранці виходжу. Нижче свого напису читаю: «Шукаєш дурніших? Щоб твоє сміття виносили…»

Сів на дверях. Думаю. Ще добрячі. Послужать. Шкода добро викидати.

Приволік до себе на балкон. Відгородитися від сусіда? Образиться.

— Проси ділянку, — підказала дружина. — Спорудимо дачу…

Подав заяву. Розглядали два роки. За цей час я сколесив своїм КрАЗом півкраїни. Там цеглина на дорозі валялася — в кущах. Там дощина — в кузов. Там залізячка — в кузов. Знайшов на дорозі все. Крім скла для вікон. І шпалер.

Збудував. Не дача, а палац.

Набрав повен кузов сусідів. Привіз відкривати сезон.

Прицмокують. Прихвалюють.

— Невже і котел парового опалення на дорозі валявся?

— Уявіть собі. Під Чудновом…

— А отой вітряк, що гонить воду?

— З-під Рязані припер… У нас тільки робоча сила на дорозі не валяється… Бо вона — по кущах. А решту усе можна знайти…

Через тиждень мене запросили у міліцію. Дуже чемно запропонували підготувати документи на всі матеріали. З яких я збудував дачу.

— Та ви що, хлопці! — не стримався я.

— Ми не хлопці. Ми — міліція. Боремося з розкраданням державного майна… До речі, двері, із яких, за вашими словами, усе почалося, — з горища будинку, у якому ви живете… Народне добро берегти треба, громадянине Куріпочко, а не розтягати…

Колесо історії невблаганно крутиться. І перемелює все. «Хто був ніким, той стане всім…» Хто був «усім» — іде на пенсію. По хворобі.

А хвороба яка? Ходити не може. Пішки. Звик до машини. Їсти не може. З магазину. Спати не може. У ліжку. Бо звик за робочим столом. Знає тільки двоє слів: «Погоджуюсь!», «Заперечую!» І лікуватися не хоче. У звичайній лікарні. Звик до спеціальної. Ніби у нього така суспільна вага, що у звичайному лікарняному ліжку не витримують ніжки…

Над одним школярі взяли і шефство. Навчили ходити. Влаштували йому екскурсії по місту. Пояснили, що таке тротуар. Що таке трамвай. Що таке черга.

Дар мови повернувся до людини. На радощах вигукнув:

— І треба ж було так розумно придумати: створити черги, щоб заслуженим людям давати позачергово!..

Мені їх шкода. І тих, що вже. І тих, що ще.

Ось місто наше не в зоні землетрусів. А сейсмологи запримітили, що трусить. Одним будинком. Керівним.

Думали, хтось підкопується. Ні. Виявляється, вібрують стільці. Під чиновниками.

І є чому вібрувати. Змінилася обстановка. Боїшся щось пообіцяти. І боїшся нічого не пообіцяти. Треба йти до людей. Треба щось казати. Розумне, конкретне, корисне. А що? Розумного нема. Конкретного не знаєш. Корисне — кожному своє. Скажи невпопад — і той, хто вчора тремтів від одного твого погляду, сьогодні заявить: «А я тебе бачив. В гробу. Без тапочок. Босого». І нічого йому не вдієш. Він — неформал.

Пішла чутка, що у тих, які навіть зостануться, заберуть автомобілі. Персональні. А кожному видадуть коня. Персонального. І сідло. Але я думаю, що це не реально. Не кожен в сідло вміститься. Це раз. Друге: не дай, Боже, задрімає і впаде. Та й не кожен знає, куди їхати. А давати кожному персонального водія — це знову ж таки чіпляти додаткове сідло і знову транжирити кошти. Правда, це нам не вперше. Ось одного все життя возили у броньованій машині. Щоб, не дай, Боже, хтось… З рогатки, чи що? А потім побачили, що даремно. Виявилося, у нього була броньована голова.

Ситуація на грані катастрофи. Адміністративної. В одній установі всі сидять. Майже не дихають. Як миші, що чують прихід кота. Якби могли, у шухляди столів позалазили б. Аби їх тільки не запримітили. Не згадали, що вони ще є. В іншій установі — всі метушаться. Енергійно чухають потилиці. Кожен хоче довести, що він для суспільства незамінимий. Що він — мозок суспільства.

Мозок. Вузькоспрямованої дії. В одну точку. На якій сидить.

Мені їх шкода. Правда, мій друг Ваня Молдаван каже: «Ти пошкодуй себе. Подивися на себе в дзеркало. Згадай народне прислів’я: ’’Поки товстий схудне, худий… ґиґне…»

Як тільки-но почали перебудову, вертеп дозволили. Партія і уряд. Ну, ще та партія. І той уряд.

Ваня Молдаван від несподіванки два дні заїкався.

Вітя Царапкін тільки прицмокнув: «Во дають!»

Ізя Чачкес каже: «Поки не заборонили, давайте зробимо!»

Розподілили ролі. Тобто хто Ірод, хто воїн, хто пастушок, хто смерть. Я погодився бути чортом. Менше клопоту з одягом. У який магазин зайдеш — або нічого нема, або усе ніби на чорта шите.

Припасовуємо обладунки. Коляду повторюємо: «Христос родився, в Бозі воплотився…»

— Також було життя, — зауважив Ваня Молдаван. — Тільки народився — Ірод ганяється, убити хоче. Виріс — Іуда продав за тридцять срібняків. Понтій Пілат на хресті розіп’яв…

— Зараз не краще, — додав Ізя Чачкес. — На кожного ще не народженого Ісуса вже чекає по тридцять Іуд і по стільки ж Пілатів…

Зодяглися. Вийшли на вулицю. Воїн підняв хоругву. Йдемо.

Як град з ясного неба — омонівці. Бияки напоготові.