Смерть на Нілі - Агата Крісті

Жаклін замовкла, зітхнула й продовжила:

– Тепер я скажу вам щиру правду, мсьє Пуаро. Хоча Ліннет мертва, правда не зміниться. Ось чому мені не шкода Ліннет навіть зараз. Вона пішла на все, щоб забрати в мене Саймона. Це чиста правда! Думаю, вона ні на мить не вагалася. Ми були подругами, але вона не зважала. І попри все переслідувала Саймона…

А Саймону плювати було на неї. Я багато наговорила вам про звабливість, та, звісно, усе було не так. Ліннет йому була непотрібна. Саймон вважав її красивою, але надзвичайно владною, а він ненавидів владних жінок! Ця ситуація його справді бентежила. Але йому дуже подобалося думати про її гроші.

Звичайно, я це бачила… І зрештою запропонувала йому покинути мене й одружитися з Ліннет. Але він відкинув цю ідею. Сказав, що з грошима чи без, а шлюб з нею став би пеклом. Саймон пояснив, що хотів би сам мати гроші, а не дозволити багатій дружині контролювати його гаманець. «Я почуватимуся як клятий принц-консорт», – так він сказав. І додав, що ніхто, крім мене, йому не потрібен…

Гадаю, я знаю, коли в нього виникла ця ідея. Якось він обмовився: «Якби ж я з нею одружився, а десь через рік вона померла, залишивши мені все майно…» І щось дивне промайнуло в його очах. Тоді він вперше про це подумав…

Саймон часто говорив, як було б зручно, якби Ліннет померла. Я сказала йому, що це жахливо, і він припинив ці балачки. Якось я побачила, що він читає про миш’як. Я висварила його, а він засміявся й відповів: «Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Це, мабуть, єдиний раз у житті я настільки близько до великих грошей».

Невдовзі я зрозуміла, що він уже все вирішив. Мені стало страшно, справді страшно. Бачте, я розуміла, що він ніколи з цим не впорається. Він така наївна дитина. Йому бракує витонченості, у нього зовсім немає уяви. Він би напакував її миш’яком і чекав би, що лікар назве причиною смерті гастрит. Він завжди вірив, що все скінчиться добре. Тому мені довелося втрутитися, щоб приглянути за ним…

Жаклін сказала це так просто, але щиро. Пуаро не сумнівався, що її мотивом було саме це. Вона не хотіла грошей Ліннет Ріджвей, але кохала Саймона Дойла, так шалено кохала, що не зважала на мораль і милосердя.

– Я все думала й думала, намагалася розробити план. Мені здавалося, що основним має бути алібі для нас обох. Знаєте, якби нам із Саймоном довелося свідчити одне проти одного, свідчення мали б звільнити нас від підозр. Мені було просто вдавати, що я ненавиджу Саймона. За таких обставин це було природно. Якщо Ліннет загине, ймовірно, підозрюватимуть мене, тому краще, щоб мене одразу ж запідозрили. Ми продумали всі деталі. Я хотіла, щоб у разі помилки піймали мене, а не Саймона. Але він хвилювався за мене.

Єдине, що мене тішило, – що не мені доведеться це робити! Я просто не змогла б. Не можна отак зайти й холоднокровно вбити людину, коли вона спить! Я не пробачила Ліннет і, думаю, вбила б її, дивлячись просто у вічі, але не інакше…

Ми все ретельно спланували. Та Саймон однаково пішов і написав ту криваву «Ж», що було дуже по-дурному. Та він на такі дурниці й здатен! Проте й це нам зійшло з рук.

Пуаро кивнув.

– Так, ви не винні, що Луїза Бурже не могла заснути в ту ніч… А потім, мадемуазель?

Жаклін глянула йому просто в очі.

– Так, – сказала дівчина, – жахливо, еге ж? Повірити не можу, що я… це зробила! Тепер я розумію, що ви мали на увазі, коли просили не відкривати свого серця злу… Ви чудово уявляєте, як це сталося. Луїза дала Саймону зрозуміти, що вона все знає. Саймон попросив вас привести мене. Коли ми залишилися на самоті, він розповів про це. Сказав, що саме я повинна зробити. Я навіть не жахнулася. Мені було страшно, так страшно… Ось що робить з людьми вбивство. Ми з Саймоном були в безпеці, у цілковитій безпеці, якщо не зважати на ту жалюгідну шантажистку-француженку. Я принесла їй усі гроші, які в нас були. Спершу вдавала, що намагаюсь підлизатися до неї, а коли вона перераховувала гроші, я це зробила. То було доволі просто. Це й найбільше жахає… Це настільки просто…

І все одно ми не були в безпеці. Мене побачила місіс Оттерборн. Вона тріумфально пронеслася палубою до вас і полковника Рейса. Я не мала часу думати. І діяла швидко. Це було майже захопливо. Я знала, що цього разу ситуація критична. Схоже, це додало мені духу…

Вона знову на мить замовкла.

– Пам’ятаєте, ви потім прийшли в мою каюту? Ви сказали, що не знаєте, чому прийшли. Я була така нещасна, така налякана. Я думала, що Саймон помре…

– А я на це сподівався, – відповів Пуаро.

Жаклін кивнула.

– Так, для нього це було б краще.

– Я не те мав на увазі.

Дівчина глянула на суворе обличчя й тихо сказала:

– Не надто шкодуйте мене, мсьє Пуаро. Зрештою, моє життя завжди було непросте, і якби нам усе вдалося, я була б дуже щаслива й, можливо, ні про що не шкодувала б. Та оскільки сталося інакше, треба і через це пройти.

Вона додала:

– Припускаю, покоївка наглядає, щоб я не повісилася чи не проковтнула чудодійної капсули ціаніду, як у книжках. Не хвилюйтеся! Я такого не робитиму. Саймону стане легше, якщо я буду поруч.

Пуаро встав. Жаклін також піднялася й раптом з усмішкою сказала:

– Пам’ятаєте, я говорила, що треба слідувати за своєю зіркою? Ви відповіли, що зірка може виявитися несправжньою. І я сказала: «Дуже погана зірка, сер. Ця зірка впала…»

Детектив вийшов на палубу, а її сміх досі дзвенів у його вухах.

Розділ тридцятий

Удосвіта вони прибули до Шеллала. Скелі понуро спускались у води Нілу.

Пуаро прошепотів:

– Quel pays sauvage[75].

Поруч із ним був Рейс.

– Ну, ми вже закінчили, – сказав він. – Я домовився, щоб Річетті зійшов на берег першим. Я радий, що ми спіймали його. Запевняю вас, він дуже хитрий. Багато разів йому вдавалося вислизнути