Смерть на Нілі - Агата Крісті
– Власне, шлюб укладено небесами й Еркюлем Пуаро. Мені залишається тільки свідомо приховати злочин.
– Але, mon ami, я ж казав вам, що це лише моє припущення.
Раптом Рейс розсміявся.
– Та я не проти. Я не поліціант, слава Богу! Сподіваюся, що юний дурень стане на праведний шлях. Дівчина порядна. Але я невдоволений вашим ставленням до мене! Я терплячий, але моє терпіння має межі! То ви знаєте, хто вчинив три вбивства на цьому пароплаві, чи ні?
– Знаю.
– Тоді навіщо ото тягнути кота за хвоста?
– Гадаєте, я розважаюся другорядними проблемами? І це вас дратує? Але це не так. Якось я брав участь в археологічній експедиції й дещо там дізнався. Якщо під час розкопок на поверхні знаходять об’єкт, усе довкола нього старанно очищають. Видаляють зайвий ґрунт, тут і там зішкрябують ножем, допоки той об’єкт не буде повністю очищений, готовий для замальовок і фотографій, без сторонніх відкладень. Саме це я й намагаюся зробити: очистити зайве, щоб ми могли бачити правду, голу блискучу правду.
– Добре, – сказав полковник. – Подивимося на ту голу блискучу правду. Це не Пеннінґтон. Не молодий Аллертон. Припускаю, що й не Флітвуд. Заради різноманітності послухаймо, хто ж то був.
– Друже, я саме збираюся про це розповісти.
Хтось постукав у двері. Рейс стиха пробурмотів прокляття.
То стукали доктор Бесснер і Корнелія. Дівчина, схоже, була засмучена.
– Полковнику Рейс, – вигукнула вона, – міс Бауерз щойно розповіла мені про кузину Марі. Для мене це справжній шок. Вона сказала, що більше не може нести відповідальність сама, тож краще мені знати, позаяк я член сім’ї. Спочатку я просто не могла в це повірити, але доктор Бесснер був таким люб’язним…
– Ні, та що ви, – скромно запротестував доктор.
– Він був таким добрим усе мені пояснити, зокрема те, чому люди не можуть боротися з цією слабкістю. У його клініці були клептомани. Доктор Бесснер сказав, що дуже часто це пов’язано з глибоко вкоріненим неврозом, – Корнелія з благоговінням повторила ці слова. – Це заховано десь глибоко в підсвідомості. Іноді причиною стає якась дрібничка, що трапилася в дитинстві. І він виліковував людей, змусивши їх зануритися в спогади та згадати ту дрібничку.
Корнелія замовкла, глибоко вдихнула й продовжила:
– Але я дуже переживаю, що все випливе назовні. Для Нью-Йорка це буде просто жахливо. Це з’явиться в усіх газетах. Кузина Марі, мама, та й інші родичі ніколи не зможуть дивитися людям в очі.
Рейс зітхнув.
– Усе гаразд, – сказав він. – Це буде конфіденційно.
– Перепрошую, полковнику?
– Я хочу сказати, що все, не пов’язане з убивством, не розголошуватиметься.
– О, – вигукнула Корнелія. – Яке полегшення! А я так сильно хвилювалася.
– У вас дуже лагідне серце, – мовив доктор Бесснер і доброзичливо поплескав її по плечі. Тоді він звернувся до інших: – У Корнелії чуйна й прекрасна душа.
– Ой, зовсім ні. Ви такі добрі.
Пуаро тихо запитав:
– Хтось із вас недавно бачив містера Ферґюсона?
Корнелія зашарілася.
– Ні, але кузина Марі постійно про нього говорить.
– Здається, цей юнак знатного походження, – відказав доктор Бесснер. – Але мушу визнати, по ньому й не скажеш. У нього жахливий одяг. Він взагалі не схожий на культурного чоловіка.
– А що думаєте ви, мадемуазель?
– Гадаю, він божевільний, – зізналась Корнелія.
Пуаро звернувся до доктора:
– Як ваш пацієнт?
– О, чудово тримається. Я щойно заспокоїв Fräulein де Бельфор. Ви не повірите, але вона була у відчаї. А все тому, що в цього хлопця пополудні трохи підвищилася температура! Це ж цілком природно. Дивно, що його не лихоманить. Він схожий на наших селян. Дивовижний організм, здоров’я як у вола. Бачив я людей з глибокими ранами, яких вони майже не помічали. Те саме з містером Дойлом. Його пульс стабільний, температура ледь вище норми. Тож я розвіяв страхи юної леді. Але це смішно, nicht wahr? Спершу стріляєш у чоловіка, а потім б’єшся в істериці, бо він може не одужати.
– Вона його шалено кохає, – сказала Корнелія.
– Ach! Але це нерозумно! Якби ви кохали чоловіка, хіба ви б намагалися його застрелити? Ні, бо ви розсудлива.
– Я взагалі не люблю все те, що стріляє, – мовила дівчина.
– Звісно що ні. Ви дуже жіночна.
Рейс перервав цей потік щирих похвал.
– Оскільки з Дойлом усе гаразд, не бачу причин відкладати нашу полудневу розмову. Він розповідав мені про телеграму.
Масивне тіло доктора Бесснера затряслося.
– Ха-ха-ха, дуже весела історія! Дойл розказав мені. Телеграма була про овочі: картоплю, артишоки, цибулю-порей… О, перепрошую?
З приглушеним вигуком полковник опустився на крісло.
– Боже! – вигукнув він. – Оце так! Річетті!
Він помітив три здивовані обличчя, тож пояснив:
– Це новий шифр. Його використовували при повстанні в Південній Африці. Картопля означає кулемети, артишоки – вибухові речовини тощо. Річетті такий же археолог, як і я! Він дуже небезпечний підбурювач. І вже не раз убивав. І, присягаюся, він знову вбив. Місіс Дойл помилково відкрила телеграму, розумієте. Якби вона повторила її зміст переді мною, Річетті настав би кінець!
Він повернувся до Пуаро.
– Я маю рацію? Це Річетті, так?
– Так, ваш клієнт – Річетті, – підтвердив Пуаро. – Я завжди знав, що щось із ним не те! Свою роль він знав назубок: справжній археолог, але несправжня людина.
Він замовк, а тоді додав:
– Але не Річетті вбив Ліннет Дойл. Я вже здогадувався про «першу половину» вбивці, але тепер бачу й «другу половину». Картинка склалася. Але, розумієте, хоч я й знаю, що трапилося, у мене немає доказів. Якщо поглянути логічно – усе клеїться, але факти надзвичайно непереконливі. Є лиш одна надія – зізнання вбивці.
Доктор Бесснер скептично знизав плечима:
– О! Але тоді мало б статися диво.
– Гадаю, ні. Не за цих обставин.
– Але хто він? – вигукнула Корнелія. – Розкажете нам?
Пуаро спокійно оглянув усіх співрозмовників. Рейс сардонічно посміхався. Бесснер і досі дивився скептично. Корнелія, трохи роззявивши рота, не зводила з детектива зацікавлених очей.
– Mais oui, – сказав Пуаро. – Мушу зізнатися, що люблю публіку. Я марнославний. Я занадто зарозумілий. І люблю казати: «Гляньте, який розумний Еркюль Пуаро!».
Полковник трохи посунувся на стільці.
– Ну, – тихо запитав він, – то наскільки розумний Еркюль Пуаро?
Сумно похитуючи головою з боку в бік, детектив відповів:
– Спочатку я був дурнем, неймовірним дурнем. Найбільшою загадкою для мене став револьвер – револьвер Жаклін де Бельфор. Чому його не залишили на місці злочину? Убивця мав