Смерть на Нілі - Агата Крісті
Проте потім план пішов не так. Луїза Бурже не могла заснути. Вона піднімалася сходами й бачила, як Саймон Дойл біг до каюти дружини та назад. Доволі легко зв’язати все, що трапилося наступного дня. І тому через жадібність покоївка пропонує ціну за своє мовчання, тим самим підписуючи собі смертний вирок.
– Але ж містер Дойл не міг вбити її? – заперечила Корнелія.
– Ні, інший партнер скоїв це вбивство. При першій же можливості Саймон Дойл просить побачитися з Жаклін. Він навіть просить мене залишити їх самих. Тоді він їй каже про нову загрозу. Вони мусять діяти миттєво. Він знає, де зберігаються скальпелі Бесснера. Після злочину скальпель витирають і повертають на місце, а потім, уже запізнюючись і добре задихавшись, Жаклін де Бельфор поспішає на обід.
Але знову не все йде добре. Оскільки мадам Оттерборн бачила, як Жаклін заходила в каюту Луїзи Бурже. І вона стрімголов мчить розповісти про це Саймону. Жаклін – убивця. Ви пригадуєте, як Саймон кричав на бідну жінку? Ми думали – нерви. Але двері були відчинені, і так він намагався повідомити про небезпеку спільницю. Вона почула й діяла блискавично. Вона пам’ятала, що Пеннінґтон згадував про револьвер. Схопивши його, дівчина підкралася до дверей, стала уважно слухати й у критичний момент вистрілила. Якось вона вихвалялася, що чудово стріляє, і то були не пусті слова.
Після третього злочину я сказав, що були три шляхи, якими міг піти вбивця. Я мав на увазі, що він міг піти до корми (тоді злочинцем був би Тім Аллертон), міг перестрибнути через борт (малоймовірно) або зайти в каюту. Каюта Жаклін була якраз через дві від каюти доктора Бесснера. Їй треба було лише викинути револьвер, влетіти в каюту, скуйовдити волосся та впасти на ліжко. Це було ризиковано, але вона мала лише цю єдину можливість.
Запала тиша, а тоді Рейс запитав:
– Що трапилося з першою кулею, яку дівчина випустила в Дойла?
– Гадаю, вона влучила в стіл. Там є свіжа дірка. Думаю, що Дойл мав час витягти її за допомогою кишенькового ножика й викинути через вікно. Звісно, у нього був запасний патрон, щоб здавалося, що здійснили тільки два постріли.
– Вони все продумали, – зітхнула Корнелія. – Це жахливо.
Пуаро мовчав. Але не від скромності. Здавалось, очі детектива промовляють: «Ви помиляєтеся. Вони не взяли до уваги Еркюля Пуаро».
Уголос він відповів:
– А тепер, докторе, ми підемо й поговоримо з вашим пацієнтом.
Розділ двадцять дев’ятий
Пізніше того вечора Еркюль Пуаро постукав у двері каюти.
Його запросили, і він увійшов.
Жаклін де Бельфор сиділа в кріслі. В іншому кріслі біля стіни сиділа кремезна покоївка.
Очі Жаклін задумливо вивчали Пуаро.
– Можна, вона вийде?
Пуаро кивнув жінці, і та вийшла з каюти. Детектив підсунув її крісло й сів біля Жаклін. Обоє мовчали. Обличчя Пуаро було сумне.
Нарешті дівчина заговорила.
– Що ж, усе закінчилося! – сказала вона. – Нам вас не обдурити, мсьє Пуаро.
Чоловік зітхнув і замахав руками. Він здавався на диво мовчазним.
– І все ж, – задумливо продовжила Жаклін, – бачу, що доказів у вас небагато. Звісно, ви маєте рацію, та якби ми вийшли сухими з води…
– Мадемуазель, інакше не могло бути.
– Ваші докази дають логічне пояснення, але вони не переконали б суд присяжних. Та тут уже нічого не вдієш. Ви настільки вразили Саймона, що він здався без бою. Цілком втратив контроль, бідолаха, й у всьому зізнався.
Вона похитала головою.
– Він не вміє програвати достойно.
– Зате ви не вішаєте носа.
Жаклін раптом розсміялася дивним, веселим і зухвалим смішком.
– Так, я ніколи не вішаю носа.
Вона глянула на нього й імпульсивно сказала:
– Не переймайтеся так, мсьє Пуаро! Тобто через мене. Ви ж переймаєтеся, так?
– Так.
– Але ви не збиралися відпустити мене?
– Ні, – тихо відповів Еркюль Пуаро.
Дівчина кивнула з тихою згодою.
– Не варто бути сентиментальним. Я ж можу зробити це знову… Я небезпечна для інших. Я й сама це відчуваю… – тоді вона задумливо продовжила: – Убивати людей жахливо легко. Ви починаєте відчувати, що це не має значення… Що лише ви маєте вагу! Це небезпечно.
Жаклін затихла, а тоді, ледь усміхаючись, додала:
– Ви зробили для мене все, що могли. У ту ніч в Асуані ви порадили не відкривати свого серця злу… Ви тоді знали, що в мене на думці?
Детектив похитав головою.
– Я тільки знав, що кажу правду.
– Так, це була правда. Знаєте, тоді я могла зупинитися. Я майже зробила це… Я могла сказати Саймону, що не робитиму цього… Але тоді, мабуть…
Вона обірвала фразу. Відтак спитала:
– Хочете це почути? З самого початку?
– Якщо ви хочете розповісти, мадемуазель.
– Так, гадаю, що хочу. Насправді все просто. Бачте, Саймон і я кохали одне одного…
Це було прозаїчне твердження, та за легкістю її тону ховалися глибокі почуття.
Пуаро просто підсумував:
– Для вас було достатньо самого кохання, але не для нього.
– Мабуть, можна й так сказати. Але ви не зовсім розумієте Саймона. Йому завжди страшенно хотілося грошей. Йому подобалося все, що можна за них купити: коні, яхти, аксесуари для спорту – красиві речі, якими людина так пристрасно захоплюється. А він ніколи нічого не мав. Саймон такий простак. Він як дитина: якщо чогось хоче, то все і зараз.
І все ж він ніколи не намагався одружитися з якоюсь огидною багатійкою. Він був не з тих людей. Потім ми зустрілись і… усе начебто було добре. Ми лише не знали, коли зможемо одружитися. Він мав гарну роботу, але втратив її. Частково з його вини. Якось він намагався хитрувати з грошима й одразу ж попався. Я не вірю, що він справді хотів когось обманути. Він просто подумав, що для міста це звична практика.
Обличчям чоловіка майнула тінь, та він прикусив язика.
– Ми опинилися в складній ситуації, але тоді я згадала Ліннет з її новим маєтком і поспішила до неї. Я любила Ліннет, мсьє Пуаро, дуже любила. Вона була моєю найкращою подругою, і я ніколи б не подумала, що між нами щось може стати. Я лише гадала: яке щастя, що вона багата. Для нас із Саймоном
