Фенікс - Валерія Дражинська

- Зачекай трохи, - наказує у своїй звичайній манері, але, на тлі того, що щойно сталося, я спокійно проковтую це, - Так, Андрію?

Він відходить на кілька кроків від столика. Слухаючи співрозмовника, дивиться у вікно. У якийсь момент повертається та ловить поглядом мене. Очі примружені. Обличчя злегка напружене. Складається враження, що він просто перевіряє, чи я не пішла, але відчуття нехороше.

- Це точно? - знову повертається до вікна та на почуту відповідь усміхається, - Щось подібне я і припускав. Нічого не роби. Я сам.

Кидає слухавку та ще деякий час стоїть нерухомо.

- Марат, усе нормально? - не витримую, підходжу й обіймаю ззаду за талію. 

Уже будь що буде! Лише коли відчуваю його руки на своїх, заспокоююся. Він тягне мене на себе, змушуючи притулитися до нього всім тілом. Голова впирається між лопатками. Вдихаю його запах. Втрачаю відчуття реальності.

- Кажеш, хочеш мене? - напружено запитує.

- Так! - зараз мені абсолютно наплювати на тон його голосу.

Лише тільки на сьогодні. Завтра буде інший день. Інше життя. Без нього.

По-іншому ніяк. Навіть якщо й станеться диво та моє повідомлення загубилося в просторах світової мережі, між нами нічого не зміниться.

Я ніколи не зможу пробачити йому той постріл, який "вбив" не тільки мене, а й нашу ще не... Досі не дозволяю собі думати про це.

Дроздов відчуває до мене лише банальний потяг, який не встиг повністю задовольнити п'ять років тому.

- Не пошкодуєш? - хрипло запитує.

- Я зробила вибір. Як ти й хотів, - шепочу йому в спину.

"Усього лише сьогодні!" – дозволяю собі.