Фенікс - Валерія Дражинська

Минає хвилина, дві. Або мені здається. Може минуло всього кілька секунд. У своєму стані я зараз не здатна орієнтуватися в часі. Двері ніхто не відчиняє та за ними повна тиша. З чого я взагалі вирішила, що він у номері? Важко видихаю та йду до себе. Значить не доля!

На ліжку медитую, дивлячись у стелю та намагаюся ні про що не думати. Але, ясна річ, для жінок це нереальне завдання. У голову лізуть різні варіанти розвитку створеної мною ситуації. Як не крути результат тільки один. Навіть моє щиросердне зізнання нічого не виправить. Яка ж я самовпевнена ідіотка!

У двері хтось акуратно стукає.  Надія, що спалахнула було, гасне в зародки. Щоб Дроздов так невпевнено себе повів навіть у такій дрібниці? Неможливо!

Відчиняю та бачу незнайомого молодого чоловіка в чорному костюмі.

- Мадам Лавуан? - звертається до мене французькою.

- Так, - відповідаю без задньої думки, навіть банальна цікавість відсутня.

Поки не звучить його наступна фраза:

- Месьє Дроздов попросив відвести вас до нього.

- Попросив? - єдине, що вдається вимовити.

- Мене звати Роланд, - він натягнуто посміхається, - Ви готові їхати?

- Зараз тільки сумочку візьму.

Їдемо ми за межі міста. Машина зупиняється біля невеликого ресторанчика. На вигляд нічого примітного. Щоправда, доволі милий. Усередині дуже затишна атмосфера та всього п'ять столиків. Зайнятий лише один. І за ним сидять троє. Сивочолий чоловік, молода симпатична дівчина та Дроздов. Останній, щойно побачивши мене, піднімається та йде мені на зустріч. На обличчі усмішка. Ще не можу спокійно реагувати на таку різку зміну в його поведінці.

- Радий тебе бачити! - невимушено цілує в щоку.

- Чому я тут, Марат? - кажу пошепки, майже торкаючись вуха.

- Ти шукала мене, - просто пояснює очевидне.

Для нього!

- Звідки ти знаєш? - мені б давно варто було перестати дивуватися будь-чому, пов'язаному з ним, але він уміє заставати зненацька. 

- Ти здивуєшся, як багато я знаю, - самовпевнено відповідає.

"Що ж ти тоді не бачиш, що в тебе під носом коїться? Ні п'ять років тому, ні зараз", - подумки стогну. Відганяю від себе погані думки. Цей день мій.  

Обнявши мене за талію, веде до столика. Знайомить із господарем ресторанчика, своїм старим другом, та його донькою. Вони дружелюбно посміхаються мені. Коли сідаю за відсунутий Дроздовим стілець, до мене доходить - щойно всі говорили французькою. Ключове слово "всі".

Спантеличено й тупо стежу за тим, як злісний ошуканник із винуватою посмішкою вмощується на своє місце.

- Навіщо? - запитую по-нашому.

- Ти в Грецію зібралася. Сама! А там, кажуть, місцеві жителі ласі до красивих дівчат, - зараза вмикає свою чарівність на повну котушку.

Заграбастує мою руку та ніжно цілує кінчики пальців. Ясна річ, що я пливу.

- Ти обдурив! - глухо видавлюю із себе.

- Хіба? - усміхається.

І справді - він жодного разу не сказав, що не знає мови.

- Слава в курсі була? - знаючи, що я тут не потрібна, навіщо було мене просити летіти та при цьому так наполегливо застерігати? Маячня!

- Ні! - просто відповідає та ще раз цілує руку, не зводячи очей, - Замов собі поїсти. Ти ж ще не снідала. У Тібо чудова кухня.

Я червонію, згадуючи, що ми не самі. Повертаюся до чоловіка та прошу що-небудь на його розсуд. Їмо в доброзичливій атмосфері. Усе справді дуже смачно. Мені приємно та комфортно. Уперше при мені дівчина, не рахуючи Слави, не кидає на Дроздова погляди з натяками. Натомість він сам рясніє ними в мій бік, змушуючи ніяковіти.

Мені трохи шкода, коли Тібо з дочкою Одет делікатно залишають нас.

- То чому ти приходила до мене в номер, Со-фі-я? - цікавиться рівно, щойно ми залишаємося наодинці.

Я залпом допиваю склянку соку в руці та з побоюванням дивлюся на нього. Хочу видихнути з полегшенням, але стримуюся. Дроздов не став знову холодним байдужим роботом. Хоча обличчя й серйозне, погляд залишається м'яким. Він хоче почути.

- Я тебе хочу! - зізнання дається, на диво, легко.

Дроздов відкидається на спинку стільця та закидає руки за голову. На губах немає ні тіні усмішки. Мовчить. Минає час, а він просто дивиться. Знущається? Не витримую, підриваюся з наміром піти.

Не встигаю зробити й кроку, як разом зі скрипом ніжок стільця відчуваю нелегке захоплення на руці.

- Вибач! - м'яко вимовляє та штовхає в себе, обіймаючи, - Розгубився.

- Ти? - ніяково сміюся йому в груди.

- Уяви собі, - несподівано вільно видихає та заривається рукою в моє волосся.

- Не вірю! - так очікувано добре в нього в руках.

- Чому? - шепоче на вушко, злегка прикушуючи мочку через волосся, - Не розумієш нічого? Не бачиш? Я...

У нього дзвонить телефон. Впізнаю мелодію. Знову Інеса? Чи в нього на всіх один рингтон? Дроздов мигцем дивиться на того, хто дзвонив, та м'яко відсторонює мене, саджаючи назад на стілець: