Фенікс - Валерія Дражинська

Я не можу і не хочу відмовляти. Востаннє розчинюся в минулому та відпущу його. Та кого я обманюю? Не зможу! Його занадто багато для мене. Тим більше, коли він так нависає наді мною. Його запах обволікає. Жар тіла зводить з розуму! Занадто близько. Тисне! Позбавляє розуму. І це він навіть не доторкнувся до мене. Час зізнатися самій собі. Хочу його у своє повне та безмежне володіння. Щоб був тільки моїм. Ніяких блондинок, брюнеток, рудих та іншої нечисті поруч. Я багато чого прошу? Так! Я така ненормальна. Досі кохаю людину, яка не просто підняла на мене руку, а натиснула на курок, обірвавши моє життя.

"Я жива! Жи-ва! Це я! Невже не бачиш?! Не відчуваєш?! Як ти міг не впізнати мене? Коли я сама себе в дзеркало не впізнаю! Як ти міг у мене вистрілити?" - кричу всередині повну ахінею, суперечачи сама собі й до пуття не розуміючи. Не можу поруч із ним відчувати, думати, щось робити адекватно. Це клініка!

- Марат, я хочу, щоб ти перестав так поводитися. Себе я виправдати можу. Сам знаєш, як впливаєш на жіночу стать, а я дівчина вільна й егоїстка. На почуття лівих людей мені наплювати. А Інеса мені, до всього іншого, ще й не подобається. Але ти то! Сам же її вибрав. Вона твоя наречена. У вас менше ніж за місяць весілля. Це твій усвідомлений вибір. Повинен, як чоловік, свій вибір поважати, не розмінюючись на одноразовий секс. Чи я щось не так кажу? - дивлюся в улюблене обличчя та намагаюся знайти хоч якісь ознаки збентеження, провини, та, чорт забирай! хоча б розуміння вимовлених мною слів. 

Повний нуль! Незворушний вираз та той самий блиск бажання в очах. Моя промова його не вразила. Вона була повністю та цілком пропущена повз вуха. Непохитна впевненість у своїй правоті. Цинізм, самовпевненість, незламна непробивність. Мене пересмикнуло від власної сміливості. І я зібралася з ним змагатися?

Так, що зі мною не так? Незважаючи ні на що, хочу його, до тремтіння в колінах. Щоб ще раз мною скористався. Востаннє. Але не можу собі цього дозволити. Один раз він мене вже знищив. Вдруге не знаю, як збиратиму себе по шматочках. І чи зможу! А воно мені треба?

Легенько штовхаю в груди.

- Відійди! - відходить, піднімаючи руки, ніби здаючись.

- Свій вибір я зробив задовго до Інеси. Ось тільки мене у відповідь не вибрали, - він не скаржиться, а, як зазвичай, сухо та по справі констатує факт.

Адже він не може зараз говорити про мене? Так не буває!

- Пізнавально! - вдаю з себе стерву, по-іншому не можу від нього відгородитися, - Мені навіщо ця інформація?

- Зайвою не буде! Со-фі-я, я тебе хочу! - і дивиться таким поглядом, що хочеться просто зараз роздягнутися, щоб задовольнити його бажання.

Ні! Це не виглядає прохально чи благально. Очі кота зі Шрека не про нього! Це погляд упевненого в собі, з конкретним перебором, чоловіка, який знає, що жодна особина жіночої статі не зуміє йому відмовити. Одночасно бісить та захоплює.

У пам'яті спливає фільм "Ніхто не вижив" з Люком Евансом. Головна героїня, Емма, закохується у свого викрадача, але врешті-решт, все ж у нього стріляє. Щоправда намагається. Жесть! Не розумію, як можна закохатися в людину, яка свідомо заподіяла тобі шкоду. Хоча чому не розумію?! Лицемірю! Сама загрузла в цьому маразмі! Не зіставляю Дроздова із серійним убивцею, але "свій постріл" я зробила. Змінити нічого не можна. Зараз хочу тільки одного, щоб він пішов із моєї пам'яті. Мені вже не потрібна помста. Не впоралася, не подужала. Як "вчасно" я це зрозуміла! Та й про яку помсту можна говорити? Спочатку брехала собі.

І чому мені здається, що моє нове ім'я в його виконанні просякнуте невір'ям та отрутою.

- Я тебе почула! - кидаю йому його ж слова, сказані колись, - І нічим допомогти не можу.

На це він лише посміхається, а я знову вмираю, знаючи, що це кінець:

- Можеш! І хочеш! - не обертаючись, робить кроки в бік виходу, - Тиснути не буду. Мені потрібно, щоб ти зробила вибір. Я буду його поважати, Со-фі-я, - моє ім'я знову звучить знущанням.

Йде. Я знесилено падаю на ліжко. Заплющую очі, з яких котяться сльози. Здається, я перевищила ліміт самокатування. Пора закінчувати. Мої душевні муки нічого не змінять. Сердито витираю мокру доріжку на обличчі. Набираю Славу. Навряд чи в мене ще буде можливість із нею поговорити.

Розмова не клеїться. Вона ніби відчуває майбутню тяганину.

- Софі, що там у вас відбувається? - не витримує, - Ти якась напружена. Марат, взагалі розмовляти зі мною відмовляється. Обходиться загальними фразами. Останній раз, коли він так робив...

- Нічого! - перебиваю, намагаюся говорити рівно, - Угода Марата зірвалася. Виходить, що я даремно прилетіла. Завтра летимо додому. Перший раз полечу на приватному літаку. До речі, це його? Якщо так, то я потягну його в Лас-Вегас та примусово одружу на собі, - на кшталт "жартом" намагаюся відвернути Славу від подальших розпитувань.

У голові засіла остання фраза "востаннє". Дурепа, що перебила. Але перепитати не можу.

- Ні, числиться на балансі холдингу Ігната, - вимовляє задумливо, ніби розмірковуючи, чи я всерйоз це ляпнула.

- Я пожартувала, Славо, - про всяк випадок конкретизую.

- Я зрозуміла! Софі, не розраховуй, що з його боку серйозно, - нарешті озвучує вона свої головні побоювання, - Сподіваюся, ти розумієш, що я не намагаюсь образити тебе? Мар зробить тобі боляче.