Глибоко під водою - Пола Хокінс

стілець, горе на обличчях її друзів і батьків, а при цьому не виказувати власного. Він, той, хто найбільше любив її, не міг сумувати за нею так, як вона на те заслуговувала. Йому не можна було сумувати так, як він на те заслуговував, тому що, хоча він карався за сказане їй у гніві, але він знав, що насправді не винен у тому. Він ні в чому не винен — як це може бути? Хіба людина вільна в тому, кого кохати?

Марк почув глухий удар і підскочив, виїхав на середину дороги, потім вирівнявся і з’їхав до узбіччя, посипаного гравієм. Подивися у дзеркало заднього огляду. Він думав, що налетів на щось, але там нічого не було, тільки порожній асфальт. Він глибоко зітхнув і знову стиснув кермо, скривившись від болю в руці. Він увімкнув радіо, виставив звук на максимум.

Він досі не уявляв, що робити з Ліною. Його першою думкою було поїхати на північ в Единбург, лишити автомобіль на стоянці, а потім — поромом на континент. Вони знайдуть її доволі скоро. Ну знайдуть колись урешті-решт. Може, йому від того й жахливо, але він повинен був постійно нагадувати собі: це не його вина. Вона накинулася на нього, а не навпаки. І коли він відбивався, захищався, вона просто знову й знову накидалася на нього, кричала, дряпала, запускала в нього пазурі. Він упав, розпластався на підлозі в кухні, торба відлетіла в інший куток. І з неї випав, немов за велінням божества, із хворобливим почуттям гумору, той браслет. Браслет, який він витяг зі столу Гелен Таунсенд, оця річ, наділена силою, якою він іще до ладу не зрозумів, як скористатися, ковзнула по підлозі між ними.

Ліна подивилася на нього, як на прибульця. Обличчя в неї було таке, неначе той браслет засвітився зеленим криптонітом[5]. А потім розгубленість минула, і вона знову насіла на нього, тільки тепер уже з кухонними ножицями в руці, і вона розмахувала цією зброєю перед його лицем, шиєю, зовсім не жартуючи. Він підняв руки, захищаючись — і вона різонула його по руці. Тепер ця рана потужно, швидко запульсувала в ритмі його серця.

Бум, бум, бум. Він знову перевірив задній огляд — нікого позаду — і натиснув на гальма. Почувся огидний, приємний глухий звук биття її тіла об метал, і знову стало тихо.

Він знову відвів машину на узбіччя, уже не для того, щоб блювати, а щоб поплакати. Над собою, над своїм розбитим життям. Він ридав, здригався від досади й відчаю, він знову й знову бив правою рукою по керму, доки вона заболіла так само, як і ліва.

Кейті було п’ятнадцять років і два місяці, коли вони вперше переспали. Ще десять місяців — і це було б законно. Їхнє особисте життя тоді було б недоторканне — принаймні з точку зору закону. Могло б бути, що в нього б дорогою з роботи кидалися камінням, що хтось обзивав би його поганими словами, але він міг би жити з цим. Вони могли б жити з цим. Сука-блядь, лише десять місяців! Вони повинні були почекати. Він мав би наполягти на тому, щоб чекати. Це Кейті не терпілося, це Кейті не могла втриматися, саме Кейті наполягала на цьому, хотіла віддатися йому, немає сумніву. А тепер її немає, а він має за це заплатити.

Ця несправедливість його дратувала, роз’їдала, як кислота, а лещата все стискалися міцніше й міцніше, і він від усієї душі бажав, щоб вони розчавили його, проломили йому голову, щоб для нього, як для неї, для Кейті, теж усе скінчилося.

Ліна

Коли я отямилася, мені стало страшно: я не знала, де я. Нічого не було видно. Хоч в око стрель. Але я зрозуміла — із шуму, руху, запаху бензину — що я в машині. Голова в мене боліла будь здоров, у роті теж боліло, було жарко й задушливо, а ще щось врізалося мені в спину, тверде, як металевий болт. Я помацала за спиною, спробувала прибрати його, але він був прикріплений.

От же ж зараза — а мені саме була потрібна якась зброя.

Мені було страшно, але я розуміла, що не можна дозволити страхові взяти гору. Я мала міркувати чітко. Чітко — і швидко, тому що рано чи пізно машина зупиниться, і тоді вже або я — або мене, і в жодному разі не можна, щоб він зробив зі мною те саме, що з Кейті й мамою. Їбать, у жодному разі! Я маю вірити, маю повторювати собі знову й знову: врешті-решт я буду жива, а він — мертвий.

Ті кілька місяців, відколи Кейті загинула, я обдумувала різні способи зробити так, щоб Марк Гендерсон отримав по заслузі, але я ніколи не розглядала вбивство як варіант. Я думала про інше: розмалювати йому стіни, розбити вікно (уже сходили, зробили), зателефонувати його дівчині й переповісти їй усе, що Кейті розказала мені: скільки разів, коли, де. Як він любив називати її «учительська улюбленичка». Я думала підмовити старших хлопців влаштувати йому темну. Я думала про те, що відріжу йому член і згодую йому ж. Але вбивати не думала, ні. До сьогодні.

Як я сюди потрапила? Не можу повірити, що я була така дурна й дала йому взяти гору. Не треба було ходити до нього без чіткого плану, не знаючи точно, що робитиму.

Я навіть не міркувала над цим, мені просто це на думку по дорозі спало. Я знала, що він повертається з відпустки — я чула, як Шон з Ерін говорили про це. А потім, після того, як я все сказала Луїзі, і після розмови з Джулією про те, що це не моя вина, і не мамина, я просто подумала: знаєш, що? Настав час. Я просто хотіла опинитися перед ним і змусити його взяти на себе трохи провини. Я хотіла, щоб він визнав це, визнав, що він учинив погано. Так що я просто пішла туди, а що я вже розбила вікно біля задніх дверей, то влізти в хату було досить легко.

У будинку пахло погано, брудно: він не виніс сміття перед від’їздом чи що. Якийсь час я просто стояла в кухні й світила собі телефоном, але потім вирішила ввімкнути світло: його ж усе одно не видно з дороги, а навіть якщо сусіди побачать, то просто подумають, що він повернувся.

Там пахло брудно, бо там