Глибоко під водою - Пола Хокінс

Що робити? Іти в будинок, збирати свої речі та їхати? Утікати? У голові туман: куди втікати, як? Може, за ним уже стежать? Напевно. Якщо він зніме свої гроші з рахунку, вони дізнаються? Якщо він знову спробує покинути країну, чи вони перехоплять його? Він уявив собі сцену: митник на паспортному контролі дивиться на його фотографію, бере телефон, чоловік у формі висмикує його з черги відпочивальників, ті з інтересом його роздивляються. Чи зрозуміють вони, що він зробив, поглянувши на нього? Не наркодилер, не терорист — ні: він, напевно, хтось інакший. Гірший. Він дивився на вікна будинку, порожні й забиті дошками, уявив собі, що ті, хто їх бив, потрапили всередину: вони чекали на нього там, вони вже передивилися його речі, книжки й папери, вони вже перевернули будинок догори дриґом у пошуках доказів того, що він зробив.

І вони нічого не знайшли б. У нього зажевріла квола надія. Там немає чого знаходити. Ні любовних листів, ні фотографій на ноутбуці, ні доказів того, що вона коли-небудь була в його будинку (тієї постелі вже давно немає, увесь будинок почищено, продезінфіковано, і змито кожен її слід до останнього). Які докази у них будуть, за винятком фантазії мстивої дівчинки-підлітка? Дівчинки-підлітка, яка намагалася завоювати його увагу й отримала відкоша. Ніхто не знав, ніхто достеменно не знав, що сталося між ним і Кейті, і ніхто не має знати. Нел Ебботт стала порохом, а слово її дочки коштує приблизно стільки ж.

Він зціпив зуби і витяг ключі з кишені, потім обійшов навколо будинку й відімкнув задні двері.

Вона кинулася на нього, не встиг він увімкнути світла — і була не так тілом, як темною пащею зубів і пазурами. Він відбився, але вона кинулася знову. Який вибір він мав? Який вибір вона залишила йому?

А тепер була кров на підлозі, і він не мав часу, щоби прибрати її. Світало. Йому треба було йти.

Джулс

До мене це дійшло абсолютно несподівано. Мов осяяння. В одну мить я була нажахана, у паніці — а наступної миті вже ні, тому що я зрозуміла. Зрозуміла — не де Ліна, а хто вона. І тепер я могла починати пошуки.

Я сиділа на кухні, очманіла, п’яна як чіп. Поліція пішла, повернулася назад на річку продовжувати пошуки. Вони сказали мені напровсяк залишатися на місці. Раптом вона повернеться додому. Дзвоніть, казали вони, не вимикайте телефона. Добре, Джуліє? Не вимикайте телефона. Вони говорили зі мною, як з дитиною.

Я не могла звинуватити їх, напевно. Адже вони сиділи тут і ставили мені запитання, на які я не могла відповісти. Я знала, коли я востаннє бачила Ліну, але не могла сказати, коли вона востаннє була в домі. Не знала, в якому одязі я бачила її востаннє. Я не могла відрізнити сон від реальності: чи була музика реальною, чи мені вона вчувалася? Хто замкнув двері, хто ввімкнув світло? Детективи дивилися на мене з підозрою і розчаруванням: чому я відпустила її, якщо вона була настільки засмучена після зустрічі з Луїзою Віттекер? Як я могла не побігти за нею, щоб спробувати заспокоїти її? Я бачила, як вони перезиралися, мовляв, який з цієї жінки опікун?

Ти теж у моїй голові сварила мене: «Чому ти не пішла за нею, як я пішла за тобою? Чому ти не врятувала її, як я врятувала тебе? Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула». Коли тобі були сімнадцять, Нел, ти сунула мене головою в воду і потримала так. (Знову стара суперечка. — Ти одне, я інше, ти одне, я інше, у мене сил більше немає, годі.)

І тут — оце. У гудінні виснаження, за нудотною пеленою страху я щось побачила. Немовби якийсь рух, тінь на межі мого поля зору. «Чи справді я, питала ти, погнала тебе до води?» Чи була це ти, чи Роббі? Чи якесь поєднання?

Підлога неначе нахилилася, і я схопилася за стіл, щоб утриматися на ногах. Якесь поєднання. Мені перехопило подих, у грудях стисло, наче перед нападом паніки. Я чекала, що перед очима побіліє, але цього не було. Я і далі стояла й дихала. Якесь поєднання. Я побігла до сходів, заскочила до твоєї кімнати, і там… Ця фотографія, де ти й Ліна, і вона хижо посміхається — це не твоє. Це не твоя посмішка. Це його. Посмішка Роббі Кеннона. Я розумію це зараз, згадала її, коли він лежить на тобі та втискає твої плечі в пісок. Ось хто вона, ось хто Ліна. Вона — поєднання! Ліна і твоя, і його. Ліна — дочка Роббі Кеннона.

Джулс

Я сіла на ліжко з фотографією у руці. Ти і вона всміхалися мені, так що мені на очі набігли гарячі сльози — і нарешті я плакала за тобою, як мала плакати на твоєму похороні. Я думала про нього в той день, про те, як він дивився на Ліну — я геть неправильно зрозуміла цей погляд. Не хижий, а власницький. Він дивився на неї не як на дівчину, яку хоче спокусити, щоб нею володіти. Вона вже належала йому. То, може, він прийшов до неї, аби забрати те, що належить йому за правом?

Роббі неважко знайти. Його батько колись мав низку люксових автосалонів по всьому північному сході. Компанія називалася «Кеннон карс». Її вже немає, вона збанкрутувала багато років тому, але існувала менша, дешевша, жалюгідніша її версія у Ґейтсхеді. Я знайшла сяк-так зліплений веб-сайт із зображенням його на головній сторінці, на фотографіях, судячи з усього, не нових. Тоді черевце в нього було менше, у рисах обличчя ще лишався натяк на красивого жорстокого хлопчика.

Я не дзвонила в поліцію, тому що була впевнена, що вони не стануть слухати мене. Я просто взяла ключі від машини й пішла. Я була майже задоволена собою, коли виїхала з Бекфорда — я здогадалася, я взяла ситуацію під контроль. І чим далі я від’їздила від села, тим сильніше відчувала, як розвіюється туман утоми, як розпружуються мої кінцівки. Я відчула голод, звірячий голод, і насолоджувалася ним; я вкусила себе за щоку й відчула смак заліза. Нагору спливла якась колишня частина мене, несамовита, безстрашна, древня; я уявляла, як кидаюся на нього, деру його пазурами. Я уявляла себе амазонкою, яка рубає його на шматки.

Автосалон був у напівзруйнованій частині міста, під