Глибоко під водою - Пола Хокінс

— Я повірила їй. Я довіряла їй, — вона подивилася на мене знову. — Але потім днів за два по тому я побачила маму на шкільній автостоянці: вона розмовляла з містером Гендерсоном. Я не знаю, про що вони говорили, але розмова була не дружня, і я розуміла, що, напевно, мені треба сказати про це Кейті, про всяк випадок, щоб вона знала й була готова… — її голос затремтів, вона сковтнула. — Вона загинула через три дні.

Ліна шморгнула й витерла ніс тильним боком долоні.

— Річ у тому, що коли ми говорили про це потім, мама клялася, що навіть не згадувала про Кейті з Марком Гендерсоном. Сказала, що вони сперечалися про мене, про ті проблеми, які в мене були в класі.

— Так… Ліно, стривай, я не розумію. То ти кажеш, що твоя мама не погрожувала їм розголосом?

— Я й сама так і не зрозуміла. Вона клялася, що нічого не сказала, але вона почувалася винною, я бачила. Я знала, що це моя вина, але поводилася так, наче це все вона винна. Вона перестала купатися в річці, і вона стала одержима тим, щоб говорити правду, вона весь час тільки й говорила, як неправильно боятися подивитися правді в очі, як погано не дати людям дізнатися правду, говорила й говорила про це…

(Я не була впевнена, чи це химерно, чи цілком правдиво й послідовно. Ти не казала правди, ти ніколи такого не робила — твої історії не були правдою, вони були твоєю правдою, були тобою продумані. Чи мені не знати. Я перебувала на брудному боці твоєї правди велику частина свого життя.)

— Але вона цього не зробила, ні? Вона ніколи нікому не говорила, не писала про Марка Гендерсона, у своїй… історії про Кейті, там немає жодної згадки про нього.

Ліна похитала головою.

— Ні, бо я б їй не дала. Ми сварилися і сварилися, і я все казала їй, що була б рада побачити цей шматок лайна за ґратами, але це розбило б серце Кейті. І це означало б, що вона зробила те, що вона зробила, марно, — вона сковтнула. — Я маю на увазі, я знаю. Я знаю, що Кейті зробила дурницю, блядь, абсолютно безглуздо вчинила, але ж вона померла, щоб захистити його. І якби ми пішли в поліцію, це означало б, що її смерть нічого не означає. Але мама просто продовжувала говорити про правду, про те, як це безвідповідально — просто лишити все як є. Вона була… Я не знаю.

Вона звела очі на мене, її погляд був такий самий холодний, як той, яким вона дивилася на Луїзу, і сказала:

— Ви дізналися б про це все, Джуліє, якби хоч раз поговорили з нею.

— Ліно, вибач, я дуже шкодую про це, але досі не розумію, чому…

— Знаєте, звідки мені видно, чи моя мати вбила себе? Знаєте, звідки я знаю точно? — я похитала головою. — Тому що в той день, коли вона померла, ми посварилися. Почалося через дрібниці, а закінчилося на Кейті — як і все. Я кричала на неї, називала її поганою матір’ю і казала, що якби вона була хорошою матір’ю, то вона могла б допомогти нам, допомогти Кейті, і тоді нічого такого не сталося б. І вона розповіла мені, що вона намагалася допомогти Кейті, що вона одного разу бачила, як вона верталася додому пізно, і зупинилася, запропонувала підвезти її. Сказала, що Кейті була дуже засмучена і не зізнавалася, чому, і мама сказала: «Ти не маєш проходити через це самостійно. Я можу тобі допомогти. І твої мама й тато можуть допомогти тобі». Коли я запитала її, чому вона ніколи не казала мені про це, вона не пояснила. Я запитала її, коли це сталося, і вона сказала, серед літа — двадцять першого червня. Кейті пішла на затон у ту ніч. Саме мама безглуздо підштовхнула її за межу, сама того не розуміючи. Ну а Кейті, виходить, штовхнула за межу маму…

Хвиля смутку накрила мене з такою силою, що мені здалося, ніби я впаду зі стільця. Це правда, Нел? Після всього цього ти дійсно стрибнула, і ти зробила це, бо почувалася винною, була у відчаї. Ти була у відчаї, тому що не мала до кого звернутися — не до розгніваної, засмученої дочки і, звичайно, не до мене, бо ти розуміла: якщо зателефонуєш — я не відповім. Ти була в розпачі, Нел? Ти стрибнула?

Я відчувала, як Ліна дивиться на мене, і розуміла, що вона бачить мій сором і те, що я врешті-решт усе зрозуміла — усвідомила й свою провину. Але в її обличчі не було ні переможності, ні задоволення, вона просто була дуже втомлена.

— Я не казала цього всього поліції, бо не хочу, щоб хтось про це знав. Я не хочу, щоб її звинувачували — на додачу до того, що вже є, не хочу. Вона робила це не з ненависті. І вона чимало страждала, чи не так? Вона страждала через те, через що страждати не повинна, адже це не її вина. Не її і не моя, — вона злегка сумно всміхнулася мені. — І не ваша. І не Луїзи, ні Джоша. Ми всі не винні.

Я спробувала обійняти її, але вона відштовхнула мене.

— Ні, — сказала вона. — Будь ласка, я просто… — Вона затихла. Підняла голову. — Мені треба побути самій. Просто трохи піду прогуляюся.

Я її відпустила.

Нікі

Нікі зробила, як сказала їй Джинні, — пішла поговорити з Ліною Ебботт. Стало прохолодніше, повіяло ранньою осінню, так що вона закуталась у своє чорне пальто, всунула ті сторінки у внутрішню кишеню й пішла до Млина. Але, опинившись там, вона побачила біля будинку й інших людей, а в юрбі їй бути не хотілося. Особливо після того, що сказала ця Віттекер: мовляв, вона дбає тільки про гроші й наживається на чужому горі людей — і це було повною неправдою. Вона ніколи не шукала саме цього — коли б люди тільки слухали. Вона трохи постояла під будинком, подивилася, але ноги в неї боліли, а в голові гуло — тож вона розвернулася і пішла додому. Іноді вона