Глибоко під водою - Пола Хокінс

і було брудно. Справді гидко: посуду навалено в раковині, пакети з-під готової їжі, до яких десь іще та їжа налипла, усе в якомусь жиру. І дофігіща пляшок з-під червоного вина у смітнику. Я зовсім не такого очікувала. Подивившись на нього в школі — завжди дуже акуратно одягнений, нігті чисті, пострижені — я думала, що він такий собі педант.

Я пройшла до вітальні й посвітила навколо телефоном — тут уже я не вмикала світло, бо ці вікна видно з дороги. Усе було таке звичайне. Дешеві меблі, купа книг і компакт-дисків, картинок на стінах нема. Усе звичайне, брудне, жалюгідне.

Нагорі було ще гірше. У спальні тхнуло. Ліжко незастелене, шафи відчинені, і знову ж таки погано пахло — не так, як унизу, а кисло, потом, наче хворою твариною. Я відчинила вікно, запнула штори й увімкнула лампу. Тут було навіть кошмарніше, ніж унизу: здавалося, тут живе хтось старий: ці потворні жовті стіни, коричневі штори, одяг і папери на підлозі. Я висунула шухляду — і там були затички для вух і кусачки для нігтів. У нижній шухляді — презервативи, змазка й пухнасті наручники.

Мені стало погано. Я сіла на ліжко, а потім помітила, що простирадло трохи з’їхало з матраца на іншому боці — а на ньому коричнева пляма. Я відчула, що зараз справді блюватиму. Це було боляче, фізично боляче, щоб думати про Кейті тут із ним, у цій жахливій кімнаті, у цьому огидному будинку. Я вже зібралася піти. Це взагалі була дурна ідея — піти туди без плану. Я вимкнула світло, спустилася, і вже майже була біля дверей, коли почула шум надворі, кроки на доріжці. А потім двері відчинилися — і він був там. Він мав кепський вигляд, обличчя та очі червоні, рот відкритий. Я просто кинулася на нього. Я хотіла видряпати йому очі з цієї потворної пики, я хотіла почути його крик.

Не знаю, що тоді сталося. Він, здається, упав, а я стояла на колінах, і тут щось ковзнуло по підлозі до мене. Щось металеве, як ключ. Я потяглася до тої речі й виявила, що воно не колюче, а гладеньке. Кругле. Срібне коло з чорним оніксом-застібкою. Я покрутила його в руці. Я чула дико голосне цокання годинника на кухні й дихання Марка.

— Ліно! — сказав він, і я підняла очі й зустрілася з ним поглядом: він боявся. Я звелася на ноги. — Ліно! — сказав він знову і зробив крок у мій бік. Я відчула, що усміхаюся, бо краєм ока помітила ще одну сріблясту річ, гостру, і я точно знала, що зроблю далі. Я вдихну, зберуся з духом, і почекаю, коли він знову вимовить моє ім’я — а тоді візьму оці ножиці зі столу, і вжену йому в шияку!

— Ліно, — сказав він і потягнувся до мене, а тоді все сталося дуже швидко. Я схопила ножиці, кинулася на нього, але він, сука, вищий за мене, ще й руки виставив, то я, мабуть, промахнулася, так? Тому що він не здох, він за кермом, а я валяюся тут з ґулею на голові.

Я почала кричати — це тупо, бо, серйозно, хто мене почує? Машина, схоже, летіла на всю, але я все одно закричала: «Випусти мене, випусти мене, ти, тупий виродку!» Я била кулаками по металевому капоті над собою, кричала на все горло, а потім раптом — бах! Машина зупинилася, я налетіла на стінку багажника, і потім дозволила собі поплакати.

Це був не просто біль. Я чомусь усе думала про ті вікна, що ми з Джошем розгатили, і про те, як це засмутило б Кейті. Вона не стерпіла би цього всього: і що її брат розказав правду після кількох місяців брехні, і того, що мені так боляче, але найбільше її розлютять оці розбиті вікна, тому що саме цього вона боялася. Розбиті вікна, напис «педофіл» на стінах, лайно в поштовій скриньці, журналісти під школою, плювки й удари людей…

Я плакала від болю, і я плакала, тому що мені було шкода Кейті, тому що це розбило б її серце. Але знаєш що, Кей? — я зловила себе на тому, що шепочу щось до Кейті, як божевільна, як Джулія сама до себе в темряві. Пробач, він на це не заслуговує! Я тепер можу сказати — оце зараз, коли тебе нема, а я лежу в багажнику його автомобіля, і з рота в мене йде кров, і голова розбита, так я тобі скажу категорично: Марк Гендерсон не заслуговує на те, щоб його цькували чи били. Він заслуговує на гірше. Я знаю, що ти кохала його, але він не тільки зруйнував твоє життя, він зруйнував і моє теж. Він убив мою матір.

Ерін

Я була в глибині відділку, у кабінеті Шона, коли прийшов виклик. Бліда дівчина з перекошеним від жаху обличчям сунула голову в двері.

— Ще одна, сер. Її побачили з пагорба. Там у воді хтось, молода жінка.

У Шона стало таке обличчя, наче його зараз знудить.

— Не може бути! — сказала я. — Тут же поліція кругом, звідки ж іще одна?!

Коли ми прибули, на мосту вже зібралася юрба, і люди у формі старалися нікого звідти не пускати далі. Шон побіг, я за ним, ми мчали попід деревами. Я хотіла сповільнитися, хотіла зупинитися. Куди ще мені зараз дивитися, як цю дівчинку витягають з води…

Але була не вона, це була Джулс. Вона вже лежала на березі, коли ми добігли. Чувся дивний звук, наче сорока скрекоче. До мене не одразу дійшло, що його видає вона, Джулс. Цокотить зубами. Вона трусилася усім тілом, промоклий одяг обліпив її нещасне, худеньке тіло, що скоцюрбилося, як поламаний шезлонг. Я покликала її, і вона глянула в мій бік, її почервонілі очі дивилися просто крізь мене, ніби вона не могла зосередитися, ніби не розуміла, хто я. Шон зняв куртку і накинув їй на плечі.

Вона щось пробурмотіла, наче в трансі. Вона не сказала нам ні слова, вона, здавалося, майже не бачила нас. Вона просто сиділа, тремтіла, дивилася спідлоба на чорну воду, її губи ворушилися так, як тоді, коли вона побачила свою сестру на каталці, беззвучно, але не безглуздо: наче вона сперечалася з якимось невидимим супротивником.

Але полегшення тривало лише кілька хвилин — і тут вдарила наступна криза. Поліцейські, які пішли привітати Марка