Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– Справи змусили мене повернутися, мій любий мсьє Папополусе.

– Справи?

– Так, справи. І коли вже про це зайшла мова, то сподіваюся, що ви поправили своє здоров’я, друже мій?

– І то набагато. Ми, власне, повертаємося завтра в Париж.

– Щасливий чути такі гарні новини. Маю надію, ви не розорили грецького екс-прем’єра дощенту?

– Я?

– Це ж ви, як я розумію, продали йому один прекрасний рубін, який – строго entre nous[89] – носить зараз мадемуазель Мірей, танцівниця?

– Так, – буркнув мсьє Папополус, – так, це правда.

– Рубін, який чимось нагадує уславлене «Серце вогню».

– Певна схожість, безперечно, є, – недбало кинув грек.

– У вас легка рука на коштовності, мсьє Папополусе. Із чим вас і вітаю. Мадемуазель Зіє, як шкода, що ви так швидко повертаєтесь у Париж. Тепер, покінчивши зі справами, я сподівався бачитися з вами частіше.

– А чи не буде нескромністю спитати, що то були за справи? – поцікавився мсьє Папополус.

– Ні-ні, аж ніяк. Мені щойно вдалося запроторити за ґрати Маркіза.

На шляхетному обличчі мсьє Папополуса проступив відсторонений вираз.

– Маркіза?.. – промурмотів він. – Щось неначе й знайоме… але ні – не пригадую.

– Не сумніваюся, що ви його не знаєте, – сказав на це детектив. – Бо я кажу про знаменитого злочинця – викрадача коштовностей. Його тільки-но арештували за вбивство тієї англійської леді, мадам Кеттерінґ.

– Справді? Як цікаво!

Затим настав увічливий обмін прощаннями, і коли Пуаро вже не міг їх почути, мсьє Папополус обернувся до доньки.

– Зіє, – з почуттям сказав він, – цей чоловік – справдешній диявол!

– А мені він подобається.

– Він і мені самому до душі, – зізнався той. – А все ж сущий диявол!

Розділ тридцять шостий

На узмор’ї

Мімоза майже відцвіла, і її запах у повітрі був трішечки неприємним. Уздовж балюстради вілли леді Темплін плелася рожева герань, а міріади гвоздик під нею розливали солодкий, насичений аромат. Середземноморська синява аж сліпила. Пуаро сидів на терасі з Ленокс Темплін. Він щойно закінчив розповідати їй ту саму історію, що й ван Олдіну за два дні до того. Дівчина слухала, поглинута увагою, – її брови були насуплені, а погляд – розважливий.

Коли ж детектив закінчив, вона коротко запитала:

– А Дерек?

– Його вчора звільнили.

– І він подався звідси – куди?

– Учора ввечері він поїхав із Ніцци.

– У Сент-Мері-Мід?

– Так, у Сент-Мері-Мід.

Повисла пауза.

– Я помилялася щодо Кетрін, – зауважила Ленокс. – Гадала, їй байдуже.

– Вона дуже потайлива. І не довіряє нікому.

– Мені могла б і довіритися, – сказала дівчина з ноткою гіркоти.

– Так, – серйозно погодився Пуаро, – вам можна було б і довіритись. Але мадемуазель Кетрін чималу частину життя прослухала інших, а тим, хто вміє слухати, нелегко взятися розповідати: вони таять свої біди та радості й нікому про них не розказують.

– Я була дурепою, – зізналася Ленокс. – Бо думала, що вона справді небайдужа до Найтона. Мені треба було здогадатися. Гадаю, я так думала тому що… ну, мені хотілося в це вірити…

Детектив узяв дівчину за руку і злегенька по-дружньому потиснув її.

– Не слід занепадати духом, мадемуазель, – лагідно мовив він.

Ленокс утупила погляд у морську далечінь, і на її неприємно жорсткому обличчі на мить проступила трагічна краса.

– Що ж, – видобула вона нарешті, – все одно нічого б не склеїлося. Я надто молода для Дерека, а він – хлопчак, який довіку не подорослішає. Йому подавай Мадонну.

Запанувала довга мовчанка, а відтак Ленокс у раптовому пориві обернулася до співрозмовника.

– Але я таки допомогла, мсьє Пуаро, хоч би допомогла!

– Так, мадемуазель. Саме ви вперше підвели мене до правди, зауваживши, що вбивця – зовсім не обов’язково хтось із пасажирів. А доти я не міг збагнути, як усе відбулося.

Дівчина глибоко зітхнула.

– Я рада, – видобула вона. – Принаймні… хоч щось…

Із-за їхніх спин, аж ген іздалеку, зачувся протяжний зойк паровозного гудка.

– Знову той клятий «Блакитний», – промовила Ленокс. – Потяги непогамовні, правда, мсьє Пуаро? Люди гинуть і помирають, а вони ходять собі, як і ходили. Дурниці, звісно, але ви розумієте, що я хочу сказати.

– Ще б пак, чудово розумію. Життя – це потяг, мадемуазель. Воно йде далі. І добре, що так.

– Чому?

– Бо потяг зрештою прибуває у пункт призначення, мандрівка сягає кінця, а з цього приводу у вашій мові, мадемуазель, є приказка…

– «В кінці мандрівки на закоханих чекає зустріч». – Ленокс засміялася. – Для мене це виявиться не так.

– Ні-ні, саме так. Ви молода – молодша, ніж самі гадаєте. Повірте потягу, мадемуазель, адже сам le bon Dieu у ньому за машиніста.

Гудок долинув знову.

– Повірте потягу, мадемуазель, – знову промурмотів чоловічок. – Ну а ще Еркюлю Пуаро – він усе розуміє…

Примітки

1

О. В. П. («Орден вірних псів») – вигадана «організація», яка охоплювала тих, хто не відвернувся від письменниці після її сенсаційного зникнення наприкінці 1926 р., спричиненого низкою негараздів в особистому житті, – зокрема, секретарку Шарлотту «Карло» Фішер та жорсткошерстого фокстер’єра Пітера. – Тут і далі прим. перекл.

2

На початку ХХ ст. паризьких вуличних злочинців почали називати «апачами» (у французькій вимові – апашами), оскільки саме це індіанське плем’я начебто славилося особливою кровожерністю.

3

Атож (фр.).

4

Звертання до нащадків вищої британської знаті, особливо до дітей перів.

5

Друже мій (фр.).

6

Люба (фр.).

7

Гарний хлопець (фр.).

8

Це непрактично (фр.).

9

Боже мій (фр.).

10

Тут: ну й нехай (фр.).

11

Чорт забирай (фр.).

12

За звичаєм описуваних часів, до заміжньої жінки належало офіційно звертатися не лише на прізвище, але й на ім’я чоловіка: так, «місіс Мері Енн Гарфілд» паралельно йменувалася «місіс Семюел Гарфілд».

13

Перша світова.

14

Дуже по-англійському (фр.).

15

Красуня-англійка (фр.).

16

Світло-сірий англійський костюм (фр.).

17

Вечірню сукню «подих осені» (фр.).

18

Смак (фр.).

19

«Міжнародна компанія спальних вагонів» (фр.).

20