Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
Він вихопив з кишені записник і витяг з нього щось, затиснувши між двома пальцями – великим і вказівним.
– Пригадуєте, що це, мадемуазель? Я ж бо при вас зняв ці волосини з пледа у вагонному купе.
Кетрін нахилилася ближче й пильно роздивлялася їх.
А детектив кілька разів повільно кивнув.
– Бачу, мадемуазель, вони вас ні на що не наштовхують. А все ж… мені чомусь здається, наче повз вас нічого не проходить.
– Ну, є в мене деякі думки, – протягнула міс Ґрей, – і то цікавенькі. Саме тому я й запитала, що ви робили в Парижі, мсьє Пуаро.
– Коли я написав вам…
– З «Ріцу»?
На обличчі бельгійця проступила дивна посмішка.
– Так, як ви й зауважили, – з «Ріцу». Я інколи схильний до розкоші – якщо за неї платить мільйонер.
– Російське посольство, – промовила Кетрін, насупившись. – Ні, не збагну, до чого тут воно…
– Це не має безпосереднього стосунку до справи. Я відвідав його, щоб отримати деяку інформацію. А ще побачити одного типа й настрахати його – так, мадемуазель, я, Еркюль Пуаро, нагнав на нього чималого страху.
– Разом із поліцією?
– Ні, – сухо відказав той, – із пресою – це куди грізніша зброя.
Він глянув на Кетрін, і та усміхнулась йому, мовчки хитаючи головою.
– Ну хіба ж ви знову не перетворюєтеся на устрицю, мсьє Пуаро?
– Ні-ні, я зовсім не бажаю напускати туману. Дивіться, зараз я вам усе поясню. Я запідозрив, що цей суб’єкт – активний учасник продажу рубінів мсьє ван Олдіну. Кинув йому це звинувачення в обличчя, і той зрештою все мені виклав. Так я дізнався, де камені перейшли з рук у руки, а також довідався про певного чоловіка, що крокував сюди-туди по вулиці знадвору – убіленого старечою сивиною, але з легкою, пружною ходою молодика – і подумки пойменував його «мсьє Маркізом».
– А тепер ви приїхали в Лондон на зустріч із містером ван Олдіном?
– Не лише з цієї причини – у мене були тут іще кілька справ. Від часу прибуття сюди я встиг побачитися ще з двома людьми – театральним агентом та лікарем з Гарлі-стріт. І від кожного отримав певну інформацію. Складіть, мадемуазель, усе це разом, і ми побачимо, чи вийде у вас те саме, що й у мене.
– Я?
– Так, ви. Скажу вам лиш одне, мадемуазель: про себе я весь час сумнівався, що пограбування й убивство скоїла та сама людина. І все ніяк не міг сказати напевне…
– А тепер?
– Тепер мені це відомо.
На якусь мить запанувала мовчанка. А відтак Кетрін звела голову і зблиснула очима:
– Я не настільки розумна, як ви, мсьє Пуаро. У мене таке враження, що половина повідомленого вами взагалі нікуди до пуття не вказує. А те, що спало на думку мені, постало в результаті погляду на справу під кардинально іншим ракурсом…
– О, але ж так завжди буває, – тихенько сказав детектив. – У дзеркалі відбивається істина, та кожен дивиться у нього звідти, де стоїть – із різних точок…
– Мої міркування, може, й абсурдні… а також зовсім не схожі на ваші, але…
– Так?
– Скажіть, це може чимось вам допомогти?
Пуаро взяв простягнуту йому газетну вирізку, прочитав текст і, підвівши очі, із серйозним виглядом кивнув.
– Як я вам і сказав, мадемуазель, кожен дивиться у дзеркало під різним кутом зору (тут уже хто де стоїть), але це дзеркало – те саме, і відбиваються в ньому однакові речі.
Кетрін підвелася і сказала:
– Маю бігти. У мене якраз без лишку часу, щоб устигнути на потяг. Мсьє Пуаро…
– Так, мадемуазель…
– Це… не повинно розтягнутися надовго, розумієте? Бо я… я довго не витримаю.
І її голос затремтів.
Детектив заспокійливо поплескав жінку по руці.
– Кріпіться, мадемуазель, тепер ніяк не можна здаватися. Розв’язка вже зовсім близько.
Розділ тридцять третій
Зовсім нова версія
– До вас мсьє Пуаро, сер!
– До біса цього типа! – відрізав містер ван Олдін.
Найтон співчутливо мовчав.
А мільйонер підвівся з крісла й пройшовся сюди-туди по кімнаті.
– Ти, певно, вже передивлявся кляту вранішню пресу?
– Проглянув, сер.
– І що, газетярі вчепилися в цю справу, наче кліщами?
– Боюся, так, сер.
Американець знову сів і схопився рукою за голову.
– Якби я тільки міг подумати… – простогнав він. – Господи, до чого я жалкую, що доручив тому бельгійському недомірку рознюхати всю правду! У мене в голові було одне – знайти вбивцю Рут.
– Невже вам би хотілося, щоб ваш зять уник розплати за скоєне?
Ван Олдін зітхнув.
– Ні, але я волів би власноруч здійснити правосуддя.
– Не думаю, що це було б мудре рішення, сер.
– А все ж… Ти певен, що той суб’єкт конче хоче мене бачити?
– Так, містере ван Олдіне. Він дуже наполягає.
– Тоді, гадаю, в нього є на те причини. Що ж, коли хоче – я прийму його зараз же.
Пуаро, якого провели в люкс американця, мав свіжий і стильний вигляд. Він, здавалося, не помічав жодного браку привітності у поводженні мільйонера і мило теревенив про всілякі дрібниці. А ще пояснив, що прибув у Лондон для консультації зі своїм лікарем – і назвав ім’я видатного хірурга.
– Ні, ні, pas la guerre[85] – це сувенір часів моєї служби в поліції. Куля одного підступного апаша.
І він, торкнувшись лівого плеча, красномовно зморщився.
– Я завжди мав вас за щасливчика, мсьє ван Олдіне: ви зовсім не відповідаєте нашим звичним уявленням про американських мільйонерів, що потерпають від диспепсії.
– Я з досить міцного тіста, – відказав той. – І, знаєте, веду дуже скромне життя – харчуюсь просто й не переїдаю.
– Ви часом бачитеся з міс Ґрей, адже так? – невинно поцікавився детектив, обернувшись до секретаря.
– Ну… так. Ми зустрічались раз чи два, – зізнався Найтон, дещо зашарівшись.
А його бос здивовано вигукнув:
– Дивно, що ти ніколи не згадував про ці ваші зустрічі!
– Не думав, що вам це буде цікаво, сер.
– Мені та дівчина вкрай до душі, – зауважив ван Олдін.
– Тисячу разів шкода, що вона знову живцем поховала себе в Сент-Мері-Мід, – сказав Пуаро.
– Це дуже шляхетно з її боку, – заперечив Найтон. – Бо дуже мало хто сидітиме в тій дірі й доглядатиме стару,
