Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– Я згоден з вами, друже, там він не на місці.

– Жінка повинна бути врівноважена, сумирна й смачно готувати, – відрізав його співрозмовник.

– Мірей не так давно явила себе публіці, еге ж? – запитав Пуаро.

– Усього років два з половиною тому, – відказав містер Ааронз. – Її відкрив якийсь французький герцог. Ну а тепер подейкують, наче вона злигалась з екс-прем’єром Греції. А такі хлопці вміють тишком-нишком вкласти грошики.

– Для мене це не новина, – зауважив детектив.

– Їй пальця в рот не клади – така свого не проґавить. Кажуть, молодий Кеттерінґ убив заради неї дружину. Не знаю, як там було діло, але його зрештою посадовили за ґрати, а тій довелось дбати про себе самотужки – і вона впоралася з цим хоч куди. Тепер, кажуть, носить рубін завбільшки як голубине яйце – сам я ніколи не бачив, яке воно, але так завжди пишуть у романах.

– Рубін завбільшки як голубине яйце! – вигукнув Пуаро. І його очі по-котячому зазеленіли. – Як же цікаво!

– Так мені приятель розповідав, – пояснив містер Ааронз. – Хоча звідки я знаю – може, то просто кольорове скло. Усі вони, дамочки, однакові – плетуть безперестанку небилиці про свої коштовності. От і Мірей на всіх перехрестях хизується, наче той камінь проклятий. «Серце вогню» – так, здається, вона його називає.

– Але ж, якщо я не помиляюся, – заперечив на це детектив, – рубін під назвою «Серце вогню» – центральний самоцвіт у кольє.

– Ну от і маєте! Хіба ж я не казав, що всі жінки чого тільки не збрешуть про свої прикраси? Зараз йдеться про один-єдиний камінь, який вона носить на шиї – висульку на платиновому ланцюжку. Але, як я вже говорив, ставлю десять проти одного, що то шматок кольорового скла.

– Ні-ні… – м’яко заперечив Пуаро. – Мені чомусь так не здається…

Розділ тридцять другий

Кетрін і Пуаро обмінюються зауваженнями

– А ви змінилися, мадемуазель, – промовив раптом Пуаро. Вони з Кетрін сиділи одне проти одного за столиком у готелі «Савойя». – Так, змінилися.

– У якому сенсі?

– Такі нюанси, мадемуазель, складно пояснити.

– Певно, постаріла?

– Радше постаршали. Бо я не маю на увазі, наче у вас зморшки й «гусячі лапки». Коли я вперше вас зустрів, ви, мадемуазель, споглядали життя. Мали спокійний, зацікавлений вигляд людини, яка відкинулась у кріслі партеру й дивиться п’єсу.

– Ну а тепер?

– Тепер ви більше не глядачка. Я зараз, мабуть, скажу абсурдну річ, але у вас насторожений вигляд боксера, що проводить важкий поєдинок.

– Зі старою інколи нелегко, – відказала Кетрін із посмішкою, – але запевняю вас, що до смертельних двобоїв справа в нас не доходить. Вам треба якось завітати й познайомитися з нею, мсьє Пуаро. Гадаю, ви один із тих людей, які оцінять її силу духу та мужність.

Якусь мить панувала мовчанка, доки спритний офіціант подавав їм poulet en casserole,[84] а коли той пішов, Пуаро запитав:

– Я вам розповідав про свого друга Гастінґса? – того, що назвав мене устрицею в людській подобі? Eh bien, мадемуазель, у вас я знайшов колегу собі до пари. Ви куди більше, ніж я, схильні грати сама за себе.

– Дурниці, – легковажно кинула Кетрін.

– Еркюль Пуаро ніколи не верзе дурниць, мадемуазель. Усе так, як я і сказав.

І знову запанувала мовчанка. Детектив порушив її, запитавши:

– А ви не бачили когось із наших друзів по Рив’єрі, відколи повернулися, мадемуазель?

– Бачилася, з майором Найтоном.

– А-а. Справді?

Щось у мерехтливих очах Пуаро змусило міс Ґрей опустити погляд.

– То містер ван Олдін залишається в Лондоні?

– Так.

– Я маю спробувати зустрітися з ним – завтра або післязавтра.

– Маєте для нього новини?

– Чому ви так гадаєте?

– Я… просто спитала, от і все.

Пуаро зміряв її через стіл своїми світними очима.

– А зараз, мадемуазель, я бачу, що вам багато дечого кортить у мене запитати. А чом би й ні? Хіба ж ця «справа про “Блакитний потяг”» не наш із вами «roman policier»?

– Так, у мене знайдеться до вас чимало запитань.

– Eh bien?

Зненацька сповнившись рішучості, Кетрін звела на нього очі.

– Що ви робили в Парижі, мсьє Пуаро?

Той ледь помітно усміхнувся.

– Відвідав російське посольство.

– Он як.

– Бачу, це вам ні про що не говорить. Але я не буду устрицею в людській подобі. Ні, я викладу свої карти на стіл, а цей молюск, як запевняють, ніколи так не поводиться. Ви ж бо підозрюєте, чи не так, що мене не вдовольняє версія про винність Дерека Кеттерінґа?

– Саме це мене й дивує. У Ніцці я гадала, що ви покінчили з розслідуванням.

– Ви не говорите всього, мадемуазель, що маєте на думці. Але я все визнаю́. Це я і моє розслідування запроторили мсьє Кеттерінґа туди, де він тепер опинився. Якби не я, то слідчий суддя і досі марно старався б пришити цю справу графові де ля Рошу. Eh bien, мадемуазель, я не жалкую про те, що зробив. У мене є лише один обов’язок – встановлювати істину, а цей шлях вів прямо до Дерека Кеттерінґа. Та от чи обривався на цьому? Поліція вважає, що так, але мене, Еркюля Пуаро, така відповідь не вдовольняє…

Він раптом змовк.

– Міс Ґрей, скажіть: ви нещодавно не отримували звісток від мадемуазель Ленокс?

– Тільки одного коротесенького та сумбурного листа. Вона, гадаю, сердиться на мене за те, що я повернулася в Англію.

Бельгієць кивнув.

– Увечері того дня, коли арештували мсьє Кеттерінґа, я мав із нею розмову – і то в багатьох аспектах вельми цікаву.

Він знову помовчав. Кетрін не переривала плин його думок.

– Мадемуазель, – видобув він нарешті, – я зараз торкнуся дуже делікатної теми, але все ж скажу вам от що: гадаю, існує одна жінка, яка кохає Дерека Кеттерінґа, – виправте мене, якщо я помиляюся, – і от заради неї… ну… заради неї мені хочеться сподіватися, що я маю рацію, а поліція ні. Ви знаєте, хто ця «одна жінка»?

Запала пауза, після якої міс Ґрей промовила:

– Так. Мені здається, знаю…

Пуаро через столик нахилився до неї.

– Я не вдоволений, мадемуазель, – аж ніяк не вдоволений. Факти, всі основні факти вели прямо до Дерека Кеттерінґа – а втім, існує одна річ, на яку не звернули уваги.

– І що ж це?

– Спотворене обличчя жертви. Мадемуазель, я сто разів запитував себе: «Чи того типу чоловік мсьє Кеттерінґ, щоб завдати такого удару навідліг, після того як скоїв убивство?» Якій цілі