Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
– Про що ви?
Пуаро глянув на неї із м’яким докором в очах і почав спочатку.
– Кажу, коли ви зайшли до купе місіс Кеттерінґ…
– Я не заходила.
– … і знайшли її…
– Я не знаходила.
– Ah, sacré![82]
Він гнівно обернувся й так гарикнув на неї, що та аж зіщулилась перед ним.
– То ви мені брехати надумали?! Кажу вам, я знаю, що трапилося не гірше, ніж якби сам – особисто – там побував! Ви зайшли до неї в купе й виявили труп. Сказано вам, мені це відомо! А дурити Еркюля Пуаро – небезпечно. Стережіться, мадемуазель Мірей!
Під його пильним поглядом її очі забігали й опустилися.
– Я… я не… – почала вона, затинаючись, але змовкла.
– Мене, мадемуазель, цікавить тільки одна річ, – сказав Пуаро, – а саме: ви знайшли те, що шукали, чи…
– Чи що?
– Чи хтось іще побував там до вас.
– Я більше не відповідатиму на жодні запитання! – заверещала танцівниця і, вирвавшись із стримувальної руки детектива, повалилася в істериці на підлогу, ревучи та голосячи. У номер влетіла перелякана покоївка.
Еркюль Пуаро знизав плечима, здійняв брови й тихо вийшов з кімнати.
Але здавався вдоволеним.
Розділ тридцятий
Міс Вайнер складає присуд
Кетрін виглянула у вікно спальні міс Вайнер. Ішов дощ – не те щоб періщив, але накрапав із тихою, ґречною наполегливістю. Вікно виходило на смужку палісадника, прорізану доріжкою до хвіртки, та акуратні клумбочки по боках, де пізніше цвістимуть сині гіацинти, гвоздики й троянди.
Міс Вайнер лежала на великому вікторіанському ліжку. Відсунувши осторонь тацю із залишками сніданку, вона була зайнята переглядом своєї кореспонденції і відпускала з цього приводу саркастичні коментарі.
Міс Ґрей теж тримала в руці розпечатаного листа й саме вдруге його перечитувала. Відправлено його було з паризького готелю «Ріц».
«Chère мадемуазель Кетрін, – починалося послання, – сподіваюся, що Ви при доброму здоров’ї і що повернення в англійську зиму не надто Вас пригнітило. Що ж до мене, то я продовжую розслідування з неослабним завзяттям. Не подумайте, наче я тут на відпочинку. Дуже скоро я відвідаю Англію і тоді сподіваюся мати приємність ще однієї зустрічі з Вами. Ми ж бо побачимось, правда? По прибутті в Лондон напишу Вам. Ви ж пам’ятаєте, що ми розслідуємо цю справу разом? Хоча я, власне, не сумніваюся, що Ви цього аж ніяк не забули. Прийміть запевнення, мадемуазель, у моїй найщирішій повазі та приязні.
Еркюль Пуаро».
Кетрін злегенька насупилася, наче щось у цьому листі спантеличило й заінтригувало її.
– Ну ось, починається: «пікнік для хлопчиків із церковного хору», – долинув голос міс Вайнер. – Якщо на нього візьмуть Томмі Сондерса з Альбертом Дайксом, то я не пожертвую й пенні. І що ці двоє лобуряк собі думають, коли приходять у неділю до церкви? Томмі як проспівав: «Спаси, Господи, людей Твоїх», так більше й рота не розкрив, а коли Альберт не смоктав м’ятного льодяника, то, значить, у мене щось із носом і нюх не такий, як колись.
– Так, знаю, їхня поведінка жахлива, – погодилася Кетрін.
Вона відкрила другого листа, і її щоки раптом спаленіли. А голос господині наче відступив із кімнати кудись далеко-далеко.
Коли жінка нарешті оговталася і знов усвідомила, де перебуває, міс Вайнер саме завершувала довгу промову тріумфальним фіналом:
– А я на це візьми та й скажи: «Ну що ви. Адже леді Темплін і наша міс Ґрей – вони, власне, рідні кузини». Ну, як я втерла їй носа?
– То ви тут захищали мене від хули позаочі? Як це мило з вашого боку!
– Можна назвати це й так, коли хочеш. Я на її звання не подивлюся. Дружина чи не дружина, вікарія чи не вікарія, а та жінка – заздра пліткарка. Це ж треба таке – натякнути, що ти купила собі місце у вищому товаристві.
– Вона, мабуть, не так уже й помилялася.
– Або хоч би подивитися на тебе, – вела далі міс Вайнер. – Ти що, повернулася назад пихатою фіфою, як цілком можна було сподіватися? Ні, осьде ти – така ж розважлива, як і раніше, із парою добрих шерстяних панчіх і практичним взуттям на ногах. Я лише вчора говорила про тебе з Еллен. «Он поглянь на міс Ґрей, – сказала їй я, – вона водить дружбу з найвищою знаттю, але ж не сновигає, як ти, у спідничці до колін, шовкових панчохах, по яких стрілки повзуть від самого лиш погляду, і найсміховинніших туфлях, які я будь-коли бачила».
Кетрін ледь помітно усміхнулася про себе. Виявитись на висоті упереджень міс Вайнер явно було того вартим. А стара продовжувала з дедалі більшим завзяттям:
– Для мене стало величезним полегшенням, що ти не задерла носа. Я ось була на днях шукала свої вирізки. Там є кілька про леді Темплін, її військовий шпиталь і таке інше, але я їх щось не знаходжу. Може, ти, люба, подивишся, де вони: у тебе очі молоді і краще бачать. Усі вони мають бути в коробці в одній із шухлядок бюро.
Міс Ґрей опустила погляд на лист, який тримала в руці, і вже хотіла була щось сказати, але передумала і, підійшовши до конторки, знайшла коробку з газетними вирізками й почала продивлятися їх. Від часу її повернення в Сент-Мері-Мід, жінка прихилилася серцем до старої міс Вайнер, захоплюючись її стоїцизмом та мужністю. Вона відчувала, що мало чим може зарадити своїй давній подрузі, але з досвіду знала, як багато важать для літніх людей такі, здавалося б, сущі дрібниці.
– Ось є одна, – незабаром сказала вона. – «Віконтеса Темплін, яка відкрила на своїй віллі у Ніцці офіцерський шпиталь, стала жертвою сенсаційного пограбування: її коштовності вкрадено. Серед них були й кілька знаменитих смарагдів – фамільні цінності родини Темплін».
– Певно, стрази, – зауважила міс Вайнер. – Усі ті дами з вищого світу часто-густо підміняють свої камені копіями.
– А ось іще, – повідомила міс Ґрей. – Тут її фотографія. «Чарівний знімок леді Темплін з донечкою Ленокс».
– Дай-но я подивлюся, – попросила стара. – А обличчя дитини не можна й розгледіти, еге ж? Але це, скажу я тобі, навіть добре. Сей світ улаштований так, що кожна річ має свою протилежність до пари, а тому в красунь-матерів народжуються страхопудні діти. От фотограф, звісна річ, і збагнув, що зняти потилицю замість лиця – це найкраще, що можна зробити для дівчинки.
Кетрін захлинулася сміхом.
– «Цього сезону на Рив’єрі чи не найфешенебельніші прийоми проходять на віллі леді Темплін