Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

Зшаленіла Зія обернулася до нього.

– То ви весь час знали? Хто вам сказав? Це… це Антоніо, так?

Пуаро похитав головою.

– Ніхто мені нічого не казав, – тихо промовив він, – я сам здогадався. І здогад мій влучив у ціль, правда ж, мадемуазель? Бачте, тому, хто погано гадає, нічого йти в детективи.

Кілька хвилин Зія мовчки простувала поруч, а відтак жорстким тоном запитала:

– І що ви тепер збираєтеся робити – розкажете батькові?

– Ні, – різко сказав детектив, – звісно, ні.

Та зацікавлено поглянула на нього.

– Вам від мене щось треба?

– Мені потрібна ваша допомога, мадемуазель.

– Що спонукає вас думати, наче я можу вам допомогти?

– Я не думаю, а лише сподіваюся.

– Тож якщо я не зможу допомогти – ви розкажете батькові?

– Та ні ж, звісно, ні. Викиньте цю думку з голови, мадемуазель. Я ж не шантажист, щоб підвісити над вами дамоклів меч таємниці й погрожувати вам нею.

– А якщо я відмовлюся допомагати, ви… – повільно затягла своєї жінка.

– Ну то відмовитесь, і на тому все.

– А навіщо ж тоді…? – і затнулася.

– Послухайте, я вам усе поясню. Жінки, мадемуазель, – створіння щедрі. І якщо можуть віддячити послугою за послугу, то неодмінно це зроблять. А я, мадемуазель, колись повівся з вами великодушно: міг виказати вас, але промовчав.

На якусь мить знову запала мовчанка, а відтак Зія зауважила:

– Батько на днях давав вам підказку.

– Це було дуже люб’язно з його боку.

– Не думаю, – повільно промовила вона, – що могла б щось до неї додати.

Якщо Пуаро і був розчарований, то не виказав цього почуття. На його обличчі не поворухнувся жоден м’яз.

– Eh bien! – безжурно кинув він, – тоді давайте поговоримо про інше.

І став без угаву правити веселі теревені. Його співрозмовниця, однак, зробилася distraite[79] й відповідала автоматично і не завжди до речі. А вже коли вони знову підходили до казино, здавалося, щось певне вирішила.

– Мсьє Пуаро?

– Так, мадемуазель?

– Я… хотіла б допомогти вам, якби тільки могла.

– Ви дуже люб’язні, мадемуазель, дуже люб’язні.

Запала чергова пауза. Чоловічок не підганяв конфідентку: його цілком влаштовувало зачекати, коли та сама заговорить.

– Ай, от іще, – кинула Зія, – чому б мені, зрештою, вам цього й не сказати? Мій батько дуже обережний із тим, що говорить – просто вкрай обережний і причому завжди. Але я знаю, що з вами це ні до чого. Ви ж бо сказали нам, що шукаєте лише вбивцю, а доля рубінів вас не обходить. І я вам вірю. Ви цілком мали рацію, коли здогадалися, що ми тут саме через них. Як і передбачалося планом, вони перейшли з рук у руки в Ніцці. Тепер вони в батька. А він кілька днів тому натякнув вам, хто наш загадковий клієнт.

– Маркіз? – тихо промурмотів Пуаро.

– Так, це Маркіз.

– Ви його коли-небудь бачили, мадемуазель Зіє?

– Тільки раз, – відказала вона, а затим додала: – Та й то не розгледіла: замкова щілина заважала.

– Так, це завжди спричиняє ускладнення, – співчутливо сказав чоловічок, – але все ж таки бачили. Ви впізнали б його?

Зія похитала головою.

– Маркіз був у масці, – пояснила вона.

– Він молодий чи старий?

– Із сивим волоссям – хоча то могла бути й перука. Коли так, значить, вона чудово сиділа. Та все ж я не думаю, що він був старий. У нього хода молодого – і голос.

– Голос? – задумливо протягнув Пуаро. – То, кажете, голос! А його ви впізнали б, мадемуазель Зіє?

– Можливо, – припустила жінка.

– Ви зацікавилися ним, адже так? От що погнало вас до замкової щілини?

Вона кивнула.

– Так, ваша правда. У мені прокинулася цікавість. Про нього ходить стільки розмов: адже він не звичайний злодій – радше історична постать або персонаж роману.

– Гм, – замислено протягнув детектив, – так, ви, певно, маєте рацію.

– Але я збиралася повідомити вам не це, – повела далі Зія. – Йдеться про ще один фактик, який – так мені принаймні здалося – міг би… ну… стати вам у пригоді.

– Так-так? – підбадьорив її Пуаро.

– Рубіни, як я вам уже говорила, перейшли до рук батька тут, на місці, у Ніцці. Хто передавав їх йому, я не бачила, але…

– Так?

– Одне мені відомо непевне. То була якась жінка.

Розділ двадцять дев’ятий

Лист із дому

«Люба Кетрін,

отираючись коло таких високопоставлених друзів, як тепер, Тобі, певно, буде байдуже до наших новин, але оскільки я завжди мала Тебе за розважливу дівчину, то, може статися, нове оточення не так дало Тобі в голову, як мені тут здається. У нас усе, вважай, як було. Ні, брешу: спалахнув страшенний скандал із новим помічником вікарія, другим священиком. Він, як на мене, формений фанатик і справдешній папіст – не більше й не менше. Уся парафія скаржиться на нього вікарію, але ж Ти знаєш, який наш вікарій – саме християнське милосердя і жодного тобі характеру. Останнім часом я мала чимало клопоту з покоївками. Та дівуля, Енні, виявилася непутящою – спідниці до колін і то без шерстяних панчіх – хоч їй кілка на голові теши! І жодна нізащо не хоче слухати. Я чимало всякого натерпілася зі своїми ревматичними болями, тож д-р Гарріс переконував мене з’їздити на прийом до лондонського фахівця – еге, сказала я йому, і змарнувати три гінеї плюс вартість проїзду, – зате я не прогадала, зачекавши до середи, бо тоді купила дешевий квиток на потяг в обидва кінці. А в Лондоні в лікаря витягнулася фізія, він усе ходив околяса і ніяк не казав навпростець, що й до чого, аж доки я сама не забалакала з ним: “Я проста жінка, лікарю, і люблю, коли речі називають своїми іменами. Це рак чи не рак?” Ну й тут уже, звісно, діватися йому було нікуди – рак. Мовляв, якщо берегтися, то я ще з рік протягну і не надто страждатиму – хоча я і певна, що зможу стерпіти страждання не гірше за будь-яку християнку. Тепер, коли більшість друзів померли або роз’їхалися, життя подекуди здається самотнім. Ох, як хотіла б я, моя люба, щоб Ти була тут, у Сент-Мері-Мід – оце вже до ворожки не ходи. Якби Ти тоді не успадкувала тих грошей і не подалася у вище суспільство, я запропонувала б Тобі вдвічі більше, ніж платила бідолашна Дженні, аби Ти тільки прийшла й доглядала мене, та що поробиш – хотіти