Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– О, – сказав детектив, – я й гадки не мав, що цей факт обговорюється не лише в кабінеті слідчого.

Мірей здавалася дещо стривоженою.

– Про такі речі розповзаються чутки – і ширяться помалу, – промовила вона, напускаючи туману. – Хтось і мені розказував. От тільки не пригадую, хто саме.

І з тим рушила до дверей. Мсьє Ко кинувся вперед, аби відчинити їх для неї, і доки суд та діло, шум їхніх кроків знову перекрив м’який голос Пуаро.

– А про коштовності? Пардон, мадемуазель. Ви можете розповісти мені що-небудь про них?

– Коштовності? Які коштовності?

– Рубіни Катерини Великої. Коли ви стільки всього чуєте, то й про них мали б почути.

– Не знаю я ні про які рубіни, – відрізала танцівниця.

І вийшла, зачинивши за собою двері. Комісар повернувся до свого стільця, а мсьє Карреж зітхнув.

– Ну й фурія! – вигукнув він. – Але diablement chic.[75] Та от чи не бреше вона? Мені здається, що ні.

– У її показах, поза сумнівом, є часточка правди, – зазначив Пуаро, – та, що підтверджується словами міс Ґрей. Вона глянула вглиб коридору незадовго до прибуття потяга в Ліон і бачила, як містер Кеттерінґ заходив у купе дружини.

– Схоже, справа прояснюється: його вина очевидна, – зітхнувши, сказав комісар. А відтак півголосом буркнув: – Хоча й тисячу разів шкода.

– Чого б це вам таке казати? – поцікавився детектив.

– Справа всього мого життя – це взяти графа де ля Роша за зябра. І цього разу, ma foi, я вже був думав, наче він у нас у руках. А цей інший убивця і близько не принесе мені аж такого професійного задоволення.

Мсьє Карреж потер носа і обережно зауважив:

– Коли раптом щось піде не так – зчиниться грандіозний скандал. Мсьє Кеттерінґ належить до аристократії, і ця історія потрапить у газети. Тож варто нам припуститися помилки…

І він тривожно повів плечима.

– Ну а коштовності, – спитав мсьє Ко, – як ви гадаєте, що він із ними зробив?

– Звісно, забрав, щоб заплутати слідство, – промовив суддя. – Від них йому, певно, самі тільки незручності: адже збути їх украй проблематично.

Пуаро посміхнувся.

– Є в мене з цього приводу власна гіпотеза. Скажіть, мсьє, що вам відомо про такого собі «Маркіза»?

Комісар схвильовано нахилився вперед.

– Маркіза? – перепитав він. – Хм, Маркіза… То ви, мсьє Пуаро, гадаєте, що він якось замішаний у цій справі?

– Просто спитав, що вам про нього відомо.

Мсьє Ко скорчив виразну міну.

– Не так багато, як би нам хотілось, – із жалем зізнався він. – Розумієте, він діє за лаштунками. Брудну ж роботу за нього роблять підлеглі. Але ми певні одного: це хтось високопоставлений – він не зі злочинного середовища.

– Француз?

– Так ми вважаємо. Але впевненості в цьому нема. Він працював у Франції, Англії, Америці. А минулої осені йому приписували серію пограбувань у Швейцарії. Висновуючи з усього, це якийсь grand seigneur,[76] що однаково досконало володіє французькою та англійською, тож його національність залишається таємницею.

Детектив кивнув і підвівся, зібравшись відкланятися.

– А ви нічого не можете додати, мсьє Пуаро? – гнув своє комісар.

– Наразі ні, – відказав той, – але, можливо, у готелі на мене чекають новини.

Слідчий суддя здавався збентеженим.

– Якщо тут не обійшлося без Маркіза… – почав він, але зразу ж замовк.

– …то це руйнує всі наші версії, – поремствував мсьє Ко.

– А мою залишає незмінною, – мовив на це Еркюль Пуаро. – І, по-моєму, навіть більше – дуже добре з нею узгоджується. Au revoir, мсьє! Якщо надійдуть більш-менш важливі новини, я негайно повідомлю вас про них.

І чоловічок із похмурим обличчям попрямував назад у готель. Доки його не було, для нього прийшла телеграма. Діставши з кишені ножика для розрізання паперу, він розпечатав конверт. Повідомлення виявилося довгим, і детектив двічі перечитав його, перш ніж повільно сховав у піджак. Нагорі на нього чекав лакей.

– Втомився я, Жорже, дуже втомився. Ви не замовите мені горнятко шоколаду?

Напій одразу ж було замовлено і принесено, слуга поставив його на столик поруч господаря і вже збирався вийти з кімнати, як раптом Пуаро звернувся до нього:

– Жорже, ви, здається, добре знаєте англійську аристократію?

Той посміхнувся, ніби виправдовуючись:

– Гадаю, можна сказати й так, сер.

– І водночас, здається, вважаєте, що всі злочинці неодмінно походять із нижчих класів?

– Не завжди, сер. Один із молодших синів герцога Девізського завдав був батькові страшенного клопоту. Тінь підозри впала на нього ще в Ітоні, а після виключення звідти він кілька разів потрапляв у гучні скандали. У поліції відмовлялися вірити, що хлопчина, мовляв, клептоман: дуже недурний юний джентльмен, сер, але розбещений до самих кісток – ви, певно, розумієте, про що я. Його Милість відправив цю «паршиву вівцю» до Австралії, і я чув, наче там він, під вигаданим ім’ям, навіть потрапив за ґрати. Це неймовірно, сер, але факт. Мені ж бо навряд чи треба пояснювати, що син герцога не бідував.

Пуаро неспішно кивнув.

– Любов до адреналіну, – промурмотів він, – і невеличкий ґандж десь у мозку. А от цікаво…

Бельгієць витяг телеграму з кишені й ще раз її прочитав.

– Або візьмемо дочку леді Мері Фокс, – повів далі слуга, налаштувавшись на спогади. – Так дурила торгівців, що жах – от що вона витворяла. А для найкращих родин це, з дозволу сказати, не комільфо. І я ще багато таких чудних прикладів міг би навести.

– У вас неабиякий досвід, Жорже, – пробурмотів Пуаро. – Я завжди дивувався, чому, служачи виключно в титулованих сім’ях, ви принизилися до того, щоб піти лакеєм до мене. І приписав це вашій любові до адреналіну.

– Не зовсім так, сер, – відповів Джордж. – У розділі світської хроніки мені трапилася на очі замітка про те, як вас приймали в Букінгемському палаці. А я саме шукав нове місце. Його Величність, ішлося в ній, був з вами дуже милостивий і люб’язний – він бо високої думки про ваші здібності.

– А-а, – протягнув детектив. – Завжди цікаво дізнатися, чому сталася та чи та подія.

Він іще кілька митей про щось розмірковував, а відтак запитав:

– Ви мадемуазель Папополус дзвонили?

– Так, сер, вони з батьком залюбки пообідають із вами сьогодні.

– А-а, – замислено видобув Пуаро. Він допив шоколад, акуратно поставив чашку та блюдце точно по центру таці і тихо промовив – радше до себе, ніж до лакея: – Білка, мій славний Жорже, збирає горіхи. Запасає їх восени – бо в майбутньому вони можуть стати в пригоді. Заради прогресу людства, Жорже, нам слід засвоїти уроки братів наших менших із тваринного світу. Я