Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– І ще одне. Я просто хотів вам сказати, що… що коли раптом вам знадобиться допомога… то я… всім, чим зможу…

Він узяв її руку в свою і на якусь хвильку стиснув, а відтак відпустив та швидко й не озираючись попрямував у бік казино.

Жінка непорушно сиділа й дивилася йому вслід. Дерек Кеттерінґ, Річард Найтон… Двоє чоловіків – і то таких різних. У майорі була якась доброта – доброта й надійність. Що ж до Дерека…

І тут у неї виникло вкрай дивне відчуття: з’явилося таке враження, наче вона більше не сама на цій лаві в садах казино, наче поруч із нею хтось стоїть, і цим «кимось» була вбита жінка, Рут Кеттерінґ. А потому здалося, неначе та хоче – і то дуже сильно – сказати їй щось. Це видиво було таким яскравим і дивним, що відігнати його виявилося непросто. Вона нітрохи не сумнівалася, що дух покійниці намагався сповістити їй дещо життєво важливе. А відтак видиво розтануло, і Кетрін звелася на трішки невірні від тремтіння ноги. Про що ж це так сильно хотіла Рут Кеттерінґ її повідомити?

Розділ двадцять сьомий

Розмова з Мірей

Полишивши Кетрін, Найтон подався на пошуки Еркюля Пуаро і знайшов його в ігровому залі, біля рулетки, де той жваво робив мінімальні ставки на парні номери. Коли секретар підійшов до нього, саме випало тридцять три і лопатка круп’є згребла чоловічкову фішку.

– От не щастить! – промовив майор. – Будете ставити ще?

Пуаро похитав головою.

– Не зараз.

– Захоплюєтесь азартними іграми? – поцікавився Найтон.

– Рулеткою ні.

Той кинув на детектива швидкий погляд. А відтак, затинаючись, із тривогою на обличчі та з пошаною в голосі запитав:

– Мсьє Пуаро, скажіть, ви зараз не зайняті? Бо я хотів би попросити вас про дещо.

– Я до ваших послуг. Може, вийдемо надвір? На сонечку буде приємніше.

Вони неквапливо вийшли з казино, і Найтон, глибоко вдихнувши, сказав:

– Люблю Рив’єру. Я вперше потрапив сюди дванадцять років тому, під час війни, – мене направили в шпиталь леді Темплін. Після Фландрії це здалося мені справжнім раєм.

– Ще б пак, – погодився Пуаро.

– Якою далекою здається тепер війна! – замислено мовив Найтон.

На кілька хвилин запанувала мовчанка.

– Вас щось тривожить? – запитав детектив у супутника.

Той глянув на нього не без певного подиву.

– Ви цілком маєте рацію, – зізнався він, – хоч і не розумію, як ви це збагнули.

– Це було помітно, а тому зовсім не складно, – сухо сказав Пуаро.

– Не знав, що мене так легко розкусити.

– Фізіогноміка – складова мого ремесла, – з гідністю пояснив чоловічок.

– От що я вам скажу, мсьє Пуаро: ви чули про цю танцівницю – Мірей?

– Ту саму – chère amie[69] мсьє Дерека Кеттерінґа?

– Так – і, знаючи це, ви можете зрозуміти, що містер ван Олдін, природно, упереджений щодо неї. Вона написала йому, просячи про зустріч. Мені було велено відповісти різкою відмовою, що я, звісна річ, і зробив. А сьогодні вранці вона прийшла в готель і прислала свою візитівку, а при ній повідомлення, що в неї нагальна справа і містеру ван Олдінові варто негайно прийняти її.

– Цікаво, – зауважив Пуаро.

– Мій начальник розлютився. І сказав, що саме передати їй у відповідь. Але я ризикнув йому заперечити. Мені здалося можливим, ба навіть вірогідним, що та жінка, Мірей, може надати цінну інформацію. Ми знаємо, що вона їхала «Блакитним потягом» – а раптом їй трапилося почути чи побачити те, що нам було б украй важливо знати? Ви згодні зі мною, мсьє Пуаро?

– Цілком, – сухо сказав детектив. – Мсьє ван Олдін, з дозволу сказати, повівся вкрай нерозважливо.

– Я радий, що ви саме так дивитеся на справу, – сказав секретар. – А тепер я вам у дечому зізнаюся, мсьє Пуаро. Реакція містера ван Олдіна здалася мені настільки нерозумною, що я спустився вниз і побесідував із тією дамою приватно.

– Eh bien?[70]

– Складність полягала в тому, що вона домагалася зустрічі з містером ван Олдіном особисто. Я пом’якшив його послання, як тільки міг. Власне – коли казати всю правду – надав йому зовсім іншої форми. Повідомив, що мій начальник наразі занадто зайнятий, щоб прийняти її, але вона, мовляв, може передати все, що хоче, через мене. На це Мірей, однак, не пішла й залишила готель, не сказавши ні слова. Але в мене таке враження, мсьє Пуаро, що тій жінці дещо відомо.

– Це вже серйозно, – тихо мовив бельгієць. – Ви знаєте, де вона зупинилася?

– Так, – відповів Найтон, додавши, як називається її готель.

– Гаразд, – сказав детектив, – ми вирушимо туди негайно.

На обличчі секретаря проступило вагання.

– А що скаже містер ван Олдін? – запитав він нерішуче.

– Містер ван Олдін – упертюх, – сухо мовив на це Пуаро. – Упертюхів я ніколи не переконую, а дію без огляду на них. Ми вирушимо на зустріч із цією дамою негайно. Я скажу їй, ніби мсьє ван Олдін уповноважив нас представляти його, а ви, глядіть, не смійте цього заперечувати.

Це так і не переконало майора, але детектив не зважав на його сумніви.

У готелі їм повідомили, що мадемуазель у своєму номері, і Пуаро послав їй свою та Найтонову візитівки з поміткою олівцем: «від містера ван Олдіна».

З апартаментів надійшла звістка, що мадемуазель Мірей прийме їх.

Щойно їх провели в номер танцівниці, як детектив одразу ж узяв бика за роги.

– Мадемуазель, – промурмотів він, дуже низько вклонившись, – ми тут від імені мсьє ван Олдіна.

– Он як! А чому він сам не прийшов?

– Нездужає, – ухильно відповів бельгієць. – На Рив’єрі в нього прихопило горло. Але я уповноважений діяти від його імені, як і присутній тут майор Найтон, його секретар. Тож, якщо тільки мадемуазель не воліє почекати тижнів зо два…

Якщо Пуаро й був чогось майже певен, то це того, що для особи з темпераментом Мірей саме слово «чекати» звучить як «анафема».

– Eh bien, мсьє, я все розповім! – вигукнула вона. – Хоча, склавши руки, довго й терпляче чекала. І все для чого? Щоб мене скривдили?! Так, скривдили! Ах! Він що ж собі думав – що ось так поведеться з Мірей? Зніме та викине, наче стару рукавичку? Від мене ще не стомлювався жоден чоловік, скажу я вам. Це я завжди стомлювалася від них.

Мірей металася по кімнаті, тремтячи всім своїм струнким тілом від люті. А коли невеличкий столик загородив їй прохід, вона з такою