Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
– Оце вона і є, моя пропажа, – сказала міс Вайнер. – Гадаю, в одній із газет, які я пропустила, певно, знайдеться і твоя картка – така, знаєш, типова. Місіс як-її-там Джонс-Вільямз на прогулянці там-то – зазвичай із сидінням-тростиною в руці, а одна нога наче підвішена у повітрі. Не інакше, для декого з них це чистісінька му́ка – побачити, на що вони там схожі.
Кетрін промовчала, розгладжуючи пальцем вирізку, а на її обличчі проступив спантеличений, стурбований вираз. Відтак вона витягла з конверта другого листа і ще раз пробігла його очима. А тоді обернулась до подруги:
– Міс Вайнер? Скажіть… тут ось дехто з моїх друзів – ми познайомилися на Рив’єрі – дуже хоче завітати сюди й побачитися зі мною…
– Чоловік? – запитала старенька.
– Так.
– Хто він?
– Секретар містера ван Олдіна, мільйонера з Америки.
– А як його прізвище?
– Найтон. Майор Найтон.
– Гм… секретар мільйонера. І хоче сюди завітати. Послухай, Кетрін, я скажу тобі дещо – і то заради твого власного добра. Ти дівчина славна й розсудлива, та хоча клепки в голові тобі здебільшого і не бракує, а все ж кожна жінка раз у житті виставляє себе дурепою. Десять до одного, що цей тип полює на твої грошики. – Тут вона жестом спинила подругу, яка вже збиралася щось відповісти. – Я чогось такого й чекала. Бо ж яким може бути секретар мільйонера? Дев’ять шансів із десяти, що це молодик, який любить жити, наче сир у маслі кататися. Жевжик із гарними манерами та любов’ю до розкошів – безмозкий і бездіяльний, – а коли на світі й існує легше заняття, ніж секретарювати в мільйонера, то це одружитися з багатою жінкою і спускати її грошенята. Я не кажу, наче жоден чоловік не може тебе вподобати, але ж ти не першої молодості й – попри дуже привабливий колір обличчя – не бозна-яка красуня, а тому моя думка така: не виставляй себе дурепою, але якщо вже вирішила саме так і вчинити, подбай про те, щоби твої гроші належним чином залишалися за тобою. Все – тепер я своє сказала. Ти хотіла щось заперечити?
– Ні, нічого, – відповіла на це Кетрін, – але ви не будете проти, якщо він справді зазирне провідати мене?
– Я вмиваю руки, – відсторонилася та. – Мій обов’язок виконано, і тепер хай там що трапиться, всі шишки летітимуть на твою голову. Ти хочеш запросити його на ланч чи обід? Бо Еллен, скажу я тобі, до снаги приготувати обід – ну тобто якщо вона підійде до справи з розумом…
– Ланч – саме те, що треба, – заспокоїла її міс Ґрей, – це страх як люб’язно з вашого боку, міс Вайнер. Майор просить мене подзвонити йому, тож я так і зроблю й скажу, що нам буде приємно, якщо він не відмовиться поланчувати з нами.
– Еллен пристойно готує вирізку зі смаженими помідорами, – сказала стара. – Не те щоб дійсно добре, а все ж краще, ніж будь-що інше. Фруктовий пиріг відпадає: здобна випічка їй не дається. Зате пудинги у формочках виходять нічого, а в Еббота, скажу я тобі, знайдеться славний кусень стілтонського сиру. Я ж бо завжди таке чула, що джентльмени полюбляють добрячий шмат стілтона, а в мене лишилося чимало батькового вина – є, здається, навіть пляшка мозельського ігристого.
– О, не треба, міс Вайнер, це вже й справді занадто.
– Не мели дурниць, дитино. Ще жоден джентльмен не був у гуморі, якщо не випивав за їжею. Є й доладне довоєнне віскі, коли ти раптом гадаєш, що він надав би перевагу йому. А тепер роби, що кажуть, і не сперечайся. Ключ від винного погреба в третій знизу шухлядці туалетного столика, захований у парі панчіх – другій з лівої сторони.
Кетрін слухняно підійшла, куди показували.
– Там, там, – підбадьорила міс Вайнер, – тільки у другій парі дивися. У першій мої діамантові сережки й брошка з філігранню.
Від приголомшення міс Ґрей аж охнула.
– А може, краще покласти їх у скриньку для коштовностей?
Стара презирливо й розкотисто фиркнула.
– Оце вже нізащо. Я ще не зовсім вижила з розуму, аби таке втнути – ні, красно дякую. Голубонько моя, я дуже добре пам’ятаю, як мій бідолашний батько встановив колись сейф унизу. Радів йому, наче дитина новій забавці, і сказав моїй матері: «Тепер принось мені, Мері, щовечора свою скриньку з коштовностями, а я на ніч кластиму їх під замок». А та була вкрай тактовною жінкою – знала, що джентльмени люблять чинити по-своєму, – от і принесла футляр із прикрасами, щоб він сховав їх, за його словами, «у надійне місце».
– Аж тут одної ночі в дім вломилися грабіжники і, звісна річ, – а ти як думала? – одразу ж узялися за сейф. Інакше й бути не могло: мій батько торочив про нього без угаву по всьому нашому селу з кінця в кінець і так хизувався, що можна було подумати, наче в нього там зберігаються всі діаманти царя Соломона. Ну й от, злодюги вигребли все дочиста: забрали столове срібло, визолочену тацю, яку той отримав був у подарунок, і скриньку з коштовностями.
Освіживши ці спогади в пам’яті, вона аж зітхнула.
– Батько страшенно переживав через материні прикраси. У неї ж бо були набір мільфіорі, камеї тонкої роботи, кілька низок блідо-рожевих коралів і дві каблучки з чималими діамантами. І тоді їй, звісно, довелося зізнатися, що вона, як і личить розсудливій жінці, тримала свої коштовності загорнутими в пару корсетів, де ті й досі спокійно лежали – воістину в надійному місці.
– То скринька була зовсім порожня?
– Ну, ні, люба, – сказала міс Вайнер, – тоді вона стала б занадто легкою. А розуму моїй матері було не позичати – вона передбачила це і тримала в тій скриньці ґудзики. А що – дуже зручно. Від штиблет – у верхньому відділенні, від штанів – у середньому, а всі решту – на самому дні. Як не дивно, а батько дуже на неї розсердився. Сказав, що не терпить обману… Але я тебе зовсім заговорила, а тобі ж треба йти й подзвонити своєму приятелю. І гляди ж, вибери гарний шматок вирізки й скажи Еллен, щоб одягла цілі панчохи, коли за столом прислужуватиме…
– Міс Вайнер, а як усе ж її звати – Еллен чи Гелен? Бо я весь час думала…
Стара заплющила очі.
– Я люба, здатна вимовляти «г» не гірше за інших,