Українська література » » Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

---
Читаємо онлайн Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
впізнала цю річ, коли ми пред’явили їй знахідку, хіба вона не саме так і мала б повестися? Спершу захоплена зненацька, служниця швидко сфабрикувала правдоподібне пояснення, яке узгоджувалося б із версією про вину містера Кеттерінґа. Bien entendu,[87] їхній первинний задум був іншим. Роль цапа-відбувайла відводилася графові де ля Рошу, хоч Ейда Мейсон і остереглася впізнавати його напевне, бо той міг, чого доброго, довести своє алібі. А тепер, якщо ви подумки повернетесь у той день, то згадаєте одну вкрай важливу подію. Під час її допиту я висловив припущення, що чоловік, якого вона бачила, був не граф де ля Рош, а Дерек Кеттерінґ. Свідчиця спершу вагалася, але пізніше, коли я повернувся у свій готель, ви подзвонили мені й повідомили про її прихід і заяву, що, все як слід обміркувавши, тепер вона цілком певна: той чоловік був не хто інший як містер Кеттерінґ. Таке покращення пам’яті з її боку могло мати тільки одне пояснення: вийшовши з вашого готелю, вона мала час із кимось порадитися й отримати інструкції, відповідно до яких і вчинила. А хто проінструктував її? Майор Найтон. Була ще одна дуже дрібна деталь, яка могла нічого не означати, але могла й означати багато дечого. У приватній розмові той зронив зауваження, що якось гостював в одному йоркширському будинку, де зникли коштовності. Можливо, просто збіг – а може, й іще одна ланка в ланцюжку.

– Але мені неясно одне, мсьє Пуаро, – я, напевно, тупий, раз і досі цього не збагнув, – хто був той чоловік, який заходив у купе в Парижі? Дерек Кеттерінґ чи граф де ля Рош?

– Та це ж найпростіше в усій цій історії. Не було ніякого чоловіка. Ах – mille tonnerres![88] – невже ви не можете збагнути, як спритно все це придумано? Із чиїх слів випливає, що там узагалі був якийсь чоловік? Лише Ейди Мейсон. І ми віримо їй, бо Найтон підтвердив, що ту зоставили в Парижі.

– Але ж Рут сама сказала провідникові, що залишила там свою служницю, – заперечив на це мільйонер.

– О, я саме до цього й підходжу. Тут у нас є власне свідчення місіс Кеттерінґ, але, з іншого боку, його в нас насправді немає, оскільки, мсьє ван Олдіне, мертва не може нічого посвідчити. Це не її особисте свідчення, а покази вагонного провідника – себто зовсім інша річ.

– То ви гадаєте, що він брехав?

– Ні-ні, аж ніяк. Він повідомив те, що сам уважав за правду. Але жінка, яка сказала йому, що залишила служницю в Парижі була не місіс Кеттерінґ.

Американець витріщив на нього очі.

– Мсьє ван Олдіне, ваша дочка загинула ще до того як потяг прибув на Ліонський вокзал. Не хто інший як Ейда Мейсон, перевдягнувшись у дуже прикметне вбрання своєї господарки, замовила кошик із провізією й зробила ту вкрай необхідну заяву провідникові.

– Не може бути!

– Ні, ні, мсьє ван Олдіне, може. Сьогодні les femmes такі схожі одна на одну, що їх розрізняють радше за одягом, ніж за обличчям. А зріст Ейди Мейсон – достоту як у Рут Кеттерінґ. Тож варто їй перевдягтися в те вельми розкішне хутряне манто, насунути на очі той червоний капелюшок відтінку китайського лаку – так, щоб над вухами прозирали всього два пасемця червонясто-коричневих кучерів, – і нічого дивуватися, що провідника вдалося ввести в оману. Ви ж пам’ятаєте, що той іще не розмовляв із місіс Кеттерінґ. Так, він мигцем бачив служницю, коли та віддавала йому квитки, але все його враження про неї звелося до сухорлявої, одягнутої в чорне жіночки. Якби той був чоловіком непересічного розуму, то, мабуть, міг би навіть зауважити, що господарка та служниця чимось схожі – але вкрай малоймовірно, що він хоч би подумав про таке. А ще не забувайте, що Ейда Мейсон, вона ж Кітті Кідд, – актриса, здатна на очах змінювати зовнішність і тембр голосу. Ні-ні, загрози того, що провідник упізнає служницю, перевдягнену в речі господарки, не існувало – зате існувала загроза, що коли той повернеться і виявить тіло, то може, чого доброго, збагнути, що не з цією жінкою він розмовляв напередодні ввечері. І тут ми розуміємо причину спотвореного обличчя. Найголовніша небезпека, на яку наражалася Ейда Мейсон, полягала в тому, що після відходу потяга з Парижа в купе місіс Кеттерінґ могла зазирнути міс Ґрей, тож вона вжила запобіжних заходів, замовивши кошик із провізією і замкнувшись у своєму купе.

– Але хто ж убив Рут – і коли?

– По-перше, майте на увазі, що цей злочин спланували і скоїли двоє – Найтон та Ейда Мейсон, співучасники. Перебуваючи того дня в Парижі за вашим дорученням, Найтон підсів у потяг десь на об’їзній – ceinture. Місіс Кеттерінґ, напевно, здивувалася, однак нічого не запідозрила. Він, мабуть, відволік її увагу, показавши щось у вікні, а коли та обернулася поглянути, накинув їй на шию шнура – і за секунду-другу все скінчено. Двері купе замикаються, і вони зі спільницею беруться до роботи. Скидають з убитої верхній одяг, загортають її тіло в плед і кладуть на полицю суміжного купе серед валіз та сумок. Прихопивши футляр із рубінами, Найтон вистрибує з вагона. Оскільки всі вважатимуть, що злочин стався ледь не на півдоби пізніше, йому нічогісінько не загрожує, і його свідчення, разом зі словами гаданої місіс Кеттерінґ провідникові, забезпечить його спільницю надійним алібі. На Ліонському вокзалі Ейда Мейсон отримує кошика з провізією і, зачинившись у туалеті, швидко перевдягається у вбрання своєї господарки, чіпляє два фальшиві пасма червонясто-коричневих кучерів і взагалі гримується, щоб досягти якнайбільшої схожості. Коли провідник заходить послати постелі, розповідає йому заготовану історію про залишену в Парижі служницю, і доки той готує її місце до сну, стоїть, дивлячись у вікно – спиною до коридору й людей, які вздовж нього проходять. Завбачлива обережність, оскільки, як нам відомо, серед них виявилася й міс Ґрей, ладна, разом з іншими, підтвердити під присягою, що місіс Кеттерінґ о тій порі була ще жива.

– Продовжуйте, – сказав ван Олдін.

– До прибуття в Ліон Ейда Мейсон розташувала тіло господарки на полиці, акуратно склала на краєчку вбрання вбитої, а сама перевдяглася чоловіком і приготувалася залишити вагон. Коли Дерек Кеттерінґ зайшов до купе дружини й побачив, – як йому здалося, – що та спить на своїй полиці, декорацію було вже влаштовано, а спільниця Найтона ховалася у своєму купе, чекаючи слушного моменту, щоб зійти з потяга непоміченою. І щойно провідник спустився на ліонський перон, вона рушає вслід

Відгуки про книгу Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: