Гелтер Скелтер - Олександр Завара
Одним із відкриттів Геннадія Орестовича Сопілки був безпосередній зв’язок між селом Сотникове і творчістю Миколи Гоголя. І хоча ця його робота так і залишилася на полиці і не принесла йому хоча б хвилину слави в професійному середовищі, він користувався сталим авторитетом серед колег.
Що ж до Сотникового, то цю назву село, засноване ще в сімнадцятому сторіччі, носило до 1919 року. Потім, щоб догодити новій владі, місцеві активісти змінили назву на Дзержинське, але вже влітку 1926 року сільський голова, що тримав ніс за вітром, вирішив перейменувати село. Вже тоді називати населені пункти іменами революційних діячів стало досить небезпечно – кожен з них міг назавтра опинитися «ворогом народу». Тому, ні з ким не порадившись, голова вигадав нову універсальну назву – Партійне. Саме так село називалося до 1993 року, коли почався процес повертання історичних назв. Відтоді воно знову стало Сотниковим.
Копирсаючись в архівах, Геннадій Орестович майже так само, як і Остап через багато років, помітив схожість місцевості, у якій розташувалося Сотникове, із описаною Гоголем у славнозвісній повісті. Та й назва села говорила сама за себе. Наступні кілька років були витрачені на збирання малодоступної інформації про життя письменника. На це витрачалися відпустки, подорожі за свій рахунок, відвідини маєтків друзів Гоголя й вивчення рукописів, що зберігалися в музеях. Усе це потребувало чималих зусиль, та справа, на його думку, того варта. Свої знахідки дослідник не розголошував, але достеменно з’ясував, що його рідне село виросло на місці хутора, яким володів представник козацької старшини.
– А про Миколу Гоголя,– вів він далі,– розповідають багато зайвого. Здебільшого вигадки. Він дійсно був загадковою особою, однак не настільки, щоб особисто знатися з нечистим.
Господар замовк, щоб витрусити попіл із люльки. Потім поклав її на садовий стіл і уважно подивився на друзів, ніби чекав на заперечення.
– Але ж є вагомі свідчення,– зауважив Остап,– що Гоголь дуже цікавився потойбічним. Він цікавився рослинами, що їх зазвичай використовують в окультних ритуалах… І в останні роки він почав роботу над доволі дивним рукописом, який пізніше зберігався в Римі у його приятеля Іванова, потім у Харківському музеї, а звідти безслідно зник… Можна згадати і якийсь диявольський портрет, і несподіваний психічний розлад письменника, а вже потім – спалення рукопису й загадкову смерть… Як на мене, не все тут так просто.
– Добре,– промовив Геннадій Орестович. Він не виказував емоцій, однак здавалося, що ця дискусія йому до смаку.– Доведеться поворушити минуле й дещо вам показати…
Він піднявся з-за столу й рушив до хати. Не було його досить довго, і друзі почали нервувати. Кожному з них здавалося: саме зараз вирішується все, абсолютно все. І яка вдача, що вони все ж таки наважилися приїхати до Сотникового…
Господар повернувся хвилин за десять, тримаючи в руках чималу теку з паперами. Вона виглядала брудною, картон розтріскався – вочевидь, нею часто користувалися. Знову всівшись за стіл, краєзнавець розкрив теку. Там виявився стос заплямованих й пожовклих від часу документів, вкритих печатками, рукописи та якісь окремі нотатки, а також більше десятка старих світлин. Більшість із них були фотокопіями чиїхось записів, однак на кількох друзі побачили обличчя молодого усміхненого чоловіка на тлі будівель і садиб, яких більше немає.
– Як я розумію,– почав господар, відклавши кілька аркушів убік,– ви все ж таки поділяєте поширену думку про те, що Микола Гоголь був окультистом, через що жорстоко поплатився. Дехто стверджує, що його поховали живцем, і від цього жаху його не врятувало навіть спалення «Мертвих душ», демонічного твору, на гадку багатьох любителів конспірології… Гіпотеза цікава, згоден. Та зрештою це звичайні балачки, бо є й інший бік медалі, що цілком пояснює поведінку письменника й все, що з ним сталося незадовго до смерті. Це – кохання.
Геннадій Орестович указав на відкладені папери.
– Не знаю,– провадив далі він,– відомо вам це чи ні, але найдокладніше розслідування смерті письменника здійснив слідчий НКВС Михайло Анохін. Це провадження було відкрито влітку 1938 року й отримало назву «Про смерть і перепоховання письменника Миколи Васильовича Гоголя».
Господар знову взявся за люльку і почав натоптувати її тютюном.
– Поштовхом до відкриття справи,– додав він,– стали чутки про наругу над могилою Гоголя й приховування причин його смерті, що почали поширюватися саме тоді, коли влада готувалася бучно відзначити стотридцятиліття з дня його народження. І джерелом усіх тих чуток стало перепоховання Гоголя – воно відбулося 31 травня 1931 року. Тоді на території Свято-Данилового монастиря в Москві розпочалися масштабні будівельні роботи. Монастир влада планувала знищити, а на його місці збудувати колонію для неповнолітніх злочинців. Передусім було ліквідоване кладовище, на якому й був похований письменник. Він став одним з небагатьох, чиї рештки дозволили перепоховати…
Це була цілком таємна спецоперація, але згодом робітники й випадкові свідки ексгумації почали теревенити по пивницях, що нібито, коли було розкрито домовину, небіжчик лежав у ній так, наче намагався вибратися звідти. Тіло було скрючене, мов у жорстокій агонії, а труна зсередини подряпана нігтями покійного. Звідси й беруть початок здогадки, ніби Гоголя поховали живцем, а чекісти через багато років пограбували його могилу і намагаються тримати це в таємниці. Кількість чуток і містичних спекуляцій щодо цього невпинно зростала, і Йосип Сталін, щоб загасити цю хвилю пересудів, особисто наказав провести розслідування й оприлюднити його висновки…
Геннадій Орестович потягнувся до відкладених записів. Жоден із його гостей досі не розумів, до чого він веде.
– Коли слідчий Анохін узявся за цю справу,– продовжив господар,– то передусім проаналізував зміст найпоширеніших чуток. Хтозна, вірив він у щось надприродне чи ні. Скоріш, просто намагався знайти раціональне пояснення деяких досить дивних явищ. Потім він занурився в щоденники друзів Гоголя.
Старий краєзнавець кивнув на фотокопії із папки.
– Усі, хто був у близьких відносинах із письменником, в один голос зазначали день, коли той зненацька втратив інтерес до життя. Це сталося 26 січня 1852 року. Того дня у віці неповних тридцяти шести років померла власниця літературного салону Катерина Хомякова, дружина приятеля Гоголя філософа Олексія Хомякова, сестра одного з найкращих його друзів – поета Миколи Язикова. Вона віддала Богові душу, будучи вагітною, а до того
