Гелтер Скелтер - Олександр Завара

Саме таким чином Гоголь зробив Сотникове полем бою між коханням і зневагою, між світами мертвих і живих. Його герой загинув у місцевій церкві – і тим самим автор раз і назавжди поставив крапку в своїй тузі за минулим. Як на мене, дуже поетично й навіть символічно…

Він на мить замислився.

– Чекайте, а ви ту церкву колись бачили?

– Ні,– відповів Остап.– Ми приїхали ранком. Устигли побувати в музеї, потім пересиділи спеку в готелі й рушили до вас…

– А хочете побачити? – спитав сивочолий чоловік.

Його посмішка чомусь здалася приятелям загадковою.

43

ЗАБИТЕ ВІКНО

Стара споруда розташувалася на краю третьої, малопомітної частини Сотникового. Щоб дістатися туди, Геннадій Орестович повів гостей городами, а потім ґрунтовою дорогою, оминаючи сусідні двори й вулиці.

«Дерев’яна церква, чорна, зеленим вкрита мохом, з трьома гострими банями, сумовито стояла на краю села».

Усе виглядало так, як і написав Гоголь. Щоправда, те, що вони побачили, вже навряд чи можна було назвати церквою. Воно радше нагадувало якусь химерну подобу храму, гнилу труну, встановлену сторчма. Святиня померла разом зі своєю епохою, і лише Господь відає, як ця руїна протрималася стільки часу та ще й примудрилася вціліти за доби колективізації. Здавалося, що всі її частини тримаються купи лише завдяки товстелезному шару бруду, що обліпив обгризені дощами стіни, і моху – той нібито зшивав розтріскані дошки.

Дорога сюди зайняла хвилин двадцять. І перше, що вразило прибульців,– це побитий часом і стихіями силует будівлі з забитими вікнами, що налічувала не одне століття. У сутінках він виглядав заворожуюче й зловісно. Хоча в тому не було дивини, особливо якщо згадати закінчення історії про філософа Хому Брута:

«Заспівав півень. Це був уже другий спів: першого недочули нечисті. З переляку вони кинулися, хто куди трапив, у вікна, у двері, аби втекти мерщій, та було вже пізно: так і зосталися вони там, позастрявавши у дверях та вікнах.

Увійшовши, остовпів священик, як побачив таку наругу над Божою святинею, і не наважився правити панахиду в такому місці. Так довіку й зосталася церква з защемленими в дверях та вікнах страховиськами, обросла лісом, корінням, бур’янами, диким тереном, і ніхто не знайде тепер до неї дороги».

Отже, якщо вірити письменникові, нечиста сила й досі перебувала тут.

Можливо, саме тому ветха будівля ще трималася й не падала. І саме тут чи десь поруч, вочевидь, треба було б шукати останній прихисток Панночки, аби заспокоїти відьмину душу й зняти з себе прокляття. На жаль, вся ця історія виявилася вигадкою письменника – від початку й до кінця. То що робити далі? Наразі це питання залишалося без відповіді.

– Згадуєш фінал «Вія»? – Геннадій Орестович уважно подивився на Остапа.– Так, зважаючи на написане, роздивлятися останки цієї церкви лячно навіть у добу високоточної зброї та інформаційних технологій.

– Знаєте, пане Геннадію, я чогось не розумію…– Остап відвернувся, намагаючись приховати жорстоке розчарування.– Виходить, що твір Гоголя – чистісінька вигадка… Ну гаразд: вигадка з додатком ознак людей і села, що реально існували. Але є легенда, що з’явилася до того, як Гоголь створив свій сюжет… І ось перед нами глухий кут!

Поки Мафін ділився своїми міркуваннями, Дара з Максом оглядали вкриту бур’янами ділянку, що колись була церковним двором. Цілком можливо, що тут колись були чиїсь могили, але час їх не зберіг. З іншого боку, навряд чи хтось наважився би похоронити відьму в церковній огорожі.

– А що легенда? – зітхнув краєзнавець, обводячи поглядом стару споруду.– Тому вона й вважається легендою, що ніхто напевне не скаже, чи є тут доля правди, чи то суцільна вигадка.

– Так, але ми були… майже впевнені… І я гадав, що…

– От поясни мені,– Геннадій Орестович знизав плечима,– чому ти вважаєш, що повість Гоголя якось пов’язана з тією легендою? Може, це легенда бере початок від повісті? Тобі таке на думку не спадало? Адже ми можемо бути цілком упевнені в одній-єдиній даті – даті написання повісті «Вій». Щодо виникнення легенди нам узагалі нічого не відомо.

Остап на це нічого не відповів – мовчки приєднався до друзів. Ті зараз стояли просто навпроти входу до колишньої церкви. Якщо вірити написаному Гоголем, зараз зсередини на них мали дивитися нечисті духи…

Сонце повільно скочувалося за обрій. Температура трохи спала, із відкритого степу дихнуло якоюсь подобою прохолоди.

Це було добре, бо повертатися до готелю після загального краху всіх сподівань, та ще й страждаючи від духоти, було б вже занадто. Їм і без того судилося багато чого пережити.

44

ДАРА. ЩО ВПАЛО, ТЕ ПРОПАЛО

Подякувавши панові Геннадію за гостинність, узвар, купу цікавих історій та екскурсію, трійця ні з чим подалася до «Козацького». Ні, радше попленталася, відчуваючи на плечах тягар тих самих питань, що привели їх сюди. На відміну від учорашнього дня, сьогодні у них не було жодної зачіпки, жодної надії. Ба більше – жоден з них навіть гадки не мав, що робити далі.

Готель не запропонував нічого нового. Вони вмостилися в своєму номері, наче ображені господарем кошенята в коробці. Колупалися в телефонах, щоб хоч якось відволіктися від думок про те, що вже завтра доведеться повертатися до Києва, а звідти до Чернівців. А там на них чекає ще більша купа питань, а ще й підозра в скоєнні злочину.

Першою почала вкладатися Дара.

Богданові дівчина більше не писала. Погортавши стрічку Фейсбука, не виявила там геть нічого цікавого, а тому замислилася над тим, як швидко в людини можуть змінюватися пріоритети. Нещодавно вона не вилазила з того павутиння й рахувала мало не кожну «вподобайку» за світлину, допис або будь-який коментар. Наразі ж здавалося, що все це відбувалося не з нею, бо як може така маячня когось цікавити?

Невдовзі прийшло розуміння, що вона остаточно охолола до віртуального ярмарку марнославства. Дарі захотілося заміж, захотілося дітей. Вона уявила щасливі обличчя своїх батьків, які одного дня стануть дідусем і бабусею. Скільки можна грати дурні вистави на публіку, коли є тільки одне – просто бути по-справжньому коханою й щасливою. Насолоджуватися цим і щодня дарувати близьким радощі, як можна більше радощів. І все це в неї попереду, треба тільки знайти вихід і вижити в чортовій халепі, що її оповила, мов болотна імла.

Богдан…

Уперше за останній час Дарі здалося, що він десь поряд. Богдан ніби втішав її своєю присутністю, намагався заспокоїти, щоб вона не хвилювалася, бо все