Гелтер Скелтер - Олександр Завара
Екскурсовод – дівчисько років шістнадцяти – нічого суттєвого теж не розповіла. Одягнута в джинси з дірками на колінах і майку з написом «#хочуядохуя», вона постійно заглядала в свій смартфон, але додати щось понад те, що можна було на власні очі побачити в архіві, не могла.
Остап ставив запитання за запитанням, не отримував відповідей і вже починав потроху лютитися. Дара з Максом теж помітно нервували. Вони здолали такий шлях, втратили приятеля й, можливо, самі стали підозрюваними в злочині. А тепер їхні пошуки істини зайшли в глухий кут через цю юну особу, яка геть нічого не знає про край, у якому живе.
– А коли засноване Сотникове? – не вгамовувався Остап.– Село ж дуже старе, йому точно більше сотні років. То скільки ж насправді?
Він утупився в обличчя дівчини, наперед знаючи, що та відповість.
– Якщо чесно, я не знаю,– виправдала дівчина його очікування.– Мені тільки відомо, що колись тут був великий панський маєток…
Дівчина, яку звали Елеонора, вперше зустріла когось, хто настільки докладно цікавився історією Сотникового. Може, і востаннє. Взагалі складалося враження, що відвідувачів тут рахують по пальцях. Про це свідчив шар пилу на полицях і вітринах з експонатами. Не те щоби музей остаточно помирав, але існував він для проформи, і вправлялися з ним всього троє працівників: екскурсовод Елеонора, її мати Сніжана Овдієвська, директорка й за сумісництвом адміністратор, і бабця Ганна, прибиральниця.
– А знаєте,– раптом осяяло дівчину,– якщо вас так цікавить історія нашого краю, треба розпитати про неї одного нашого колишнього працівника. Цей Геннадій Орестович вже на пенсії, але іноді навідується сюди. Він, здається, історик за фахом, справжній знавець тутешньої старовини. Колись викладав у вишгородському технікумі, а згодом перебрався ближче до дому й багато років працював у нас. Ви легко знайдете його хату. Це на вулиці Сковороди, вона майже поруч. Номер дома не пам’ятаю, але в нього весь паркан оповитий хмелем, там таких більше немає. Не заблукаєте.
Залишатися в музеї не було жодного сенсу. Подякувавши Елеонорі, друзі вийшли з прохолодного приміщення й миттю поринули у хвилі полудневої спеки. Лячно було навіть думати про те, щоб вирушити зараз на пошуки якогось невідомого Геннадія Орестовича.
Порадившись, вирішили відкласти візит до місцевого знавця до вечора. Тому затарилися в першій-ліпшій крамничці водою та їжею, а звідти повернулися до готелю.
42
СТАРИЙ ВАР’ЯТ. ПАННОЧКА
Вечір того дня видався ненабагато кращим за обідню пору. Одне втішало – сонце вже котилося за обрій. Мешканці Сотникового потроху виповзали надвір, то тут, то там лунала музика з вікон домівок. Усюди снувала дітвора, а дорослі повільно, однак невідхильно збивалися в компанії, вирішуючи нагальне питання: чим саме збадьоритися?
Вулиця Григорія Сковороди майже нічим не відрізнялася від інших вулиць села, хіба що довжиною. Вона відгалужувалася від центральної дороги й бігла аж за околицю, а її останні хати утворювали щось на кшталт окремого хутора.
Зійшовши головною вулицею зі схилу на рівнину, друзі швидко відшукали місце розгалуження з табличкою «вул. Сковороди, 1» і рушили в напрямку збільшення номерів. Двори, що вони проминали, ніхто не рахував, але десь на півдорозі до околиці їм кинувся в очі оповитий рясною зеленню паркан – мабуть, той самий, про який розповідала музейна Елеонора.
Ворота подвір’я були зроблені явно ще за радянських часів. Листове залізо, арматура, обидві стулки розмальовані яскравими фарбами. На малюнку – трійця відважних козаків з відомого мультика, той самий епізод, де ті протистоять нечистій силі в корчмі. Малюнок збляклий, із плямами іржі, але було в ньому дещо таке, що змусило друзів підбадьоритися. Що, як цей краєзнавець знає значно більше, ніж можна припустити? Недарма ж він обрав для розпису цей сюжет!
Остап трохи повагався – але нарешті вирішив просто увійти в двір й постукати у вікно хати. Собаки господар точно не мав, бо той відразу ж дав би про себе знати. Принаймні саме так поводилися всі сусідські пси.
Остап відчинив ворота і ледве встиг зробити кілька кроків, як з-за рогу будинку почувся м’який, спокійний голос:
– І хто ж там до мене завітав?
Наступної миті приятелі побачили сивого, жилавого, сутулуватого чолов’ягу, що з вигляду мав років сімдесят. На ньому була запрана синя футболка та вигорілі шорти кольору хакі. У руці господар садиби тримав люльку. Він, вочевидь, курив десь у саду, помітив гостей і одразу вийшов назустріч.
Затягнувшись, чоловік повільно випустив хмаринку диму і, оглянувши незнайомих хлопців із дівчиною, знов поцікавився:
– Так хто це вирішив мене навідати?
Не гаючи часу, Остап розповів господареві про їхню мету і тим самим добряче його зацікавив. Звісно, він умовчав про те головне, що з ними сталося, тому літній краєзнавець почув тривіальну історію про трьох студентів-істориків, що якийсь час тому наштовхнулися на переказ, надто схожий на сюжет гоголівського «Вія»: у ньому фігурували старий сотник, Панночка, село, раптова смерть дівчини. От і вирішили дослідити витоки знайденого, зробивши їх підґрунтям майбутньої наукової роботи.
За чверть години вони вже вчотирьох сиділи на лавці в садку. Господар так само попихкував люлькою, а приятелі насолоджувалися холодним, тільки-но з погреба пречудовим узваром, приготованим за давнім монастирським рецептом.
Родини у Геннадія Орестовича не було, а про причини цього питати ніхто не наважився, та й на думці було зовсім інше. Із тієї хвилини, як гості згадали про «Вія» й незрозумілі подробиці життя його автора, краєзнавець слухав уважно й жодного разу не перебив. Тільки коли Остап завершив історію посиланням на відвідини місцевого музею і порадою Елеонори звернутися до нього, зауважив:
– Мені, певна річ, лестить, що про мене ще не остаточно забули, але насправді знаю я не так багато, як може здатися.– Він знову глибоко затягнувся.– Колись я дійсно цікавився походженням не тільки Сотникового, а й цього краю загалом. Та все, що мені відомо, ви й без мене можете знайти в путівниках та довідкових виданнях.
– Але справа в тому,– втрутилася Дара,– що нас цікавить не стільки історія села, скільки те, яким чином воно може бути пов’язане із творінням одного з найзагадковіших письменників минулого. І ми хотіли б дізнатися якнайбільше!
Краєзнавець допитливо подивився на дівчину.
– Справа в тому,– не поспішаючи почав він,–
