Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

З приходом ночі Половецький замок став темний і зливався з небом в суцільну чорну пляму. Жодне вікно не світилося. І лише на самому вершечку башти наче маяк світив  маленький вогник. Це був вогник від ліхтаря, який висів у повітрі біля Рути. Щойно Рута робила якийсь рух, він рухався вслід за нею. Кімната на самому вершечку башти була не великою. І Рута прийшла туди не просто так. В кімнаті було повно звірів. Побачивши Руту, вони налякано забігали та почали тулитися до стіни. Так, це були зачаровані діти. Ця кімната була під дахом башти прямо над Рутиною.

Вона зовсім не планувала їх там тримати. Лише хотіла трохи їх провчити: зачарувати, щоб вони починали то кукурікати, то м’явчати, то пищати на людях. Це було б весело спостерігати. Але трапилось зовсім не так. Рута використовувала заклинання з книги яку дала їй Леля і Рута вже тоді відчувала що з цією книгою щось не так. І ось тепер вони всі перетворилися на звірів.

Цілісінький день вона думала що ж з ними робити. Навіщо вона все це затіяла? Руті хотілося кудись втекти – поїхати далеко-далеко звідси. Але їхати не було куди. Тепер ще й ті троє знають що це вона все зробила, та найгірше – що вони бачили її обличчя. Рута розповіла про все що трапилося дядькові, але не була впевнена чи він узагалі її слухав – він був якимось дуже заклопотаним.

“Нічого, він обов’язково придумає як все налагодити” – заспокоювала себе Рута.

А ще їй було соромно перед мамою – вона вчила її бути доброю. Якби вона тільки знала що Рута накоїла!

Рута знала що дуже скоро втратить свої магічні сили, бо більше не пила зілля яке їй давала Леля і тоді чари мають зникнути самі по собі.

– Не бійтеся, сьогодні ви будете вільні, – сказала Рута.

Рута з посмішкою оглянула кімнату та наляканих звірів, а тоді відчинила двері і вийшла з кімнати в коридор. Ліхтар полетів за нею і в кімнаті стало темно.

– Виходьте, – сказала Рута.

Усі звірі як і раніше тулилися до стіни. Ніхто не наважувався зробити й кроку у бік Рути.

– Давайте ж, йдіть додому, ви тепер вільні, до ранку чари зникнуть повністю, – роздратовано повторила Рута.

Але і цього разу ніхто не ворухнувся, лише мавпеня переминалося з ноги на ногу і постійно стукотіло пальцями по своєму животу.

– Як знаєте, – сказала Рута і почала спускатися сходами вниз.

Коли Рута зникла з поля зору, звірі обережно посунулися до дверей. В кімнаті і за дверима стало темно, лише спіральні кам'яні сходи, якими Рута спускалася вниз, освітлювалися проблисками від чарівного ліхтаря.

Першим на сходи ступило мавпеня. І спустившись на декілька східців вниз, він радісно замахав усім іншим кличучи їх за собою. Звірі один за одним, спершу обережно, а далі все сміливіше побігли вниз. Рута обернулася і задоволено пришвидшила крок. В кінці східців були двері. Рута відчинила їх і вони опинилися в коридорі на другому поверсі. Далі вже головними сходами Рута повела їх в хол. Раптом на вулиці щось загуркотіло з такою силою, що в замку аж задрижали стіни. Лампи на стінах замерехтіли і згасли – в залі стало зовсім темно. Рутин ліхтар теж згас, впав і розбився.

– Засвітись, – сказала Рута і махнула рукою на найближчу лампу на стіні. Але нічого не відбулося. Її магія зникла.

Звірі з писком кинулися тікати хто куди.

– Стійте, – крикнула Рута, але ніхто її не слухав. Звірі розбігалися по всьому замку.

– Руто, – покликав її дядько, що несподівано з'явився. Він виглядав стурбовано і очевидно дуже поспішав.

– Що трапилось? – запитала Рута.

– Це Леля, – відповів він, але не став нічого пояснювати, – негайно біжи до своєї кімнати, хоча ні, сховайся в іншому місці, десь подалі.

Рутині губи затремтіли, а зіниці розширилися. Вона добре зрозуміла що сталося. Нічого не сказавши, дівчинка кивнула, і швидко побігла на гору.

Северин почекав доки її кроки стихнуть, а тоді не поспішаючи спустився вниз, востаннє оглянув сходи, які так прикрашали цю частину замку, а тоді відчинив двері і вийшов на вулицю.

На дворі був справжній хаос: завивання вітру було схоже на чийсь розпачливий крик, пил піднімався із землі, запорошував очі та нещадно бив по обличчю і руках, в лісі чувся хрускіт зламаних дерев. Зі свисту в повітрі Северин здогадувався, що над замком кружляють тіні, проте побачити ні їх, ні взагалі що-небудь він не міг – навкруги була суцільна непроглядна темрява. Раптом в тій темряві показалася якась постать. Вона швидким кроком прямувала до замку.

– Я ж сказав тобі не повертатися сюди, Лелю, – крикнув Северин.

– О, ні. Це вже не тобі вирішувати. Ти не єдиний володар замка, це і їхній дім теж, – сказала Леля, підходячи все ближче.

Вимовляючи останні слова, вона махнула головою вверх. Северин підняв очі і побачив як тіні густою масою скупчилися в небі над замком і безліч червоних очей жадібно спостерігали за ним.

– Вони хочуть додому, – майже прошепотіла Леля і навіть в темряві було помітно як вона посміхалася.

– Ні. Їм тут не місце.

Сказавши це, Северин підніс перед собою руки, притуливши їх одна до одної. Між його руками спалахнула яскраво-жовта куля. Куля почала рости і рости аж поки не вибухнула, заливши яскравим світлом все довкола, від чого тіні розлетілися в різні боки.

Северин повернувся щоб заскочити назад в замок, але тут одна з тіней перегородила йому дорогу. Він спробував створити ще одну кулю, але його магія, як і Рутина почала зникати і йому вдалося здобути лише невеличкий вогник. Тіні знову закружляли над ним і їхні очі замерехтіли ще сильніше. Северин підняв руки над собою і пустив у них такий сильний промінь світла який тільки міг. Тіні відсахнулися, але тут же з новою силою кинулися на нього. Усе світло в Половецькому замку згасло.

Леля була повністю задоволена собою, настільки задоволена, що не могла стримувати посмішку, хоча з усіх сил намагалася виглядати ще лихішою ніж вона є. Більшість тіней зникли в замку, лише одна, ні на крок не відходила від Лелі.