Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

– Знайди дівчисько, – сказала їй Леля, – і приведи в Залу. Потрібно прослідкувати, щоб ніхто не завадив нам. Скоро Вихор буде на волі.

Тінь полетіла в замок, Леля ж, не поспішаючи, пішла за нею. Аж раптом щось захрустіло в лісі. Леля обернулася і побачила вовка, що виглядав з лісу. Це був Олег. Він бачив усе, що відбувалося біля замку.

– Сюди! Швидко! – закричала Леля до тіней так, що здалося ніби пролунав грім.

Олег кинувся тікати. Він біг що було сили, оминаючи дерева та перестрибуючи через кущі. За ним в повітрі щось свистіло і він здогадувався, що це летять тіні.

– Ну постривай ще в мене, – прошипіла Леля, – я покажу тобі як шпигувати, назавжди запам’ятаєш.

Та Олег знав такі стежки, якими може заплутати кого завгодно. Тож в лісі тіні відстали. Захеканий він вбіг додому.

– Що трапилося? – запитав Мирон. Він дивився телевізор у вітальні і аж вскочив коли Олег увійшов.

– Нічого, – відповів Олег і одразу побіг до своєї кімнати.

– Де ти був? Ми тебе по всьому лісі шукали, – не вгавав Мирон. – Я спати не йду, тебе чекаю.

– Заблудився трохи.

– Одразу ж видно що брешеш.

– Ну трохи вирішив прогулятися довше лісом. Слухай, давай завтра поговоримо, так спати хочу.

І Олег побіг у свою кімнату, не давши братові сказати і слова.