Українська література » » Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
це будинок сім’ї Саґаморів, і якщо на тому кінці скажуть, що так, то він збирався благати їх не чіпати Теда. Сказати, що, якщо вони відчепляться від нього, він, Боббі Ґарфілд, міг би зробити щось для них. Зробити що завгодно. Та тепер, коли йому випав такий шанс, Боббі не міг вимовити ні слова.

До цього моменту він все ж не до кінця вірив у ницих людей. Зараз же на тому кінці дроту було щось, і це щось не мало анічогісінько спільного з життям, як його розумів Боббі Ґарфілд.

— Боббі? — спитав голос. У ньому лунала якась скрадлива насолода, чуттєве впізнавання. — Боббі, — повторив голос, цього разу без знаку питання. Перед очима Боббі зароїлися крапочки, раптом усю вітальню сповнило чорним снігом.

— Будь ласка… — прошепотів Боббі. Зібравши всю волю, змусив себе закінчити: — Будь ласка, відпустіть його.

— Не вийде, — озвався голос із порожнечі. — Він належить Королю. Стережися нас, Боббі, й не втручайся. Тед — наш собака, і якщо не хочеш теж таким стати, оминай нас стороною.

Клац.

Боббі ще кілька секунд притискав слухавку до вуха. Йому кортіло затремтіти, та для цього було надто холодно. Свербіння в очницях поступово слабшало, нитки, що застеляли очі, почали зливатися з довколишньою темрявою. Нарешті Боббі відірвав слухавку від голови і хотів був покласти на місце, та так і застиг. На дірчастій мембрані проступили десятки крихітних, червоних кружечків. Неначе від голосу істоти на другому кінці лінії телефон почав кривавитися.

Часто сапаючи з тихим, тонким квилінням Боббі опустив слухавку на важіль і попрямував до своєї кімнати.

«Не втручайся, — сказав йому чоловік за номером сім’ї Саґаморів, — Тед — наш собака».

Але Тед не собака. Він — людина, і до того ж друг Боббі.

«Вона могла повідомити їх, де Тед буде сьогодні ввечері, — думав Боббі. — Керол, напевно, знала. А якщо знала і сказала мамі…»

Боббі схопив банку з велофондом, вигріб з неї всі гроші й залишив квартиру. Поміркував, чи не залишити мамі записку, але передумав. Тоді вона може зателефонувати в «Гаузітонік» за номером 5-8337 і розповісти мерзотникові з низьким голосом, що робить її Бобик. Це була одна з причин. Друга ж полягала в тому, що коли він зуміє вчасно попередити Теда, то поїде з ним. Тепер Тедові доведеться взяти його з собою. А якщо ниці люди вб’ють його чи викрадуть? Що ж, це майже те саме, що і втеча, хіба ні?

Боббі востаннє обвів поглядом квартиру, прислухався до маминого хропіння і мимоволі відчув, як щемить у серці та думках. Тед мав рацію: він продовжує любити її, не зважаючи ні на що. Якщо ка існує, то любов до мами — частина його ка. І все ж Боббі сподівався вже ніколи її не побачити.

— Бувай, мамо, — прошепотів Боббі. За хвилину він уже мчав у густих сутінках пагорбом Броуд-стрит униз, однією рукою стискаючи змотані в рурочку гроші, щоб, бува, не випали з кишені.

Х. Знову внизу. Вуличні хлопці. Ниці люди в жовтих плащах. Виплата

Таксі Боббі викликав з телефонної кабінки в «Спайсерзі» й, чекаючи, здер з дошки оголошень, що містилася біля входу ззовні, прохання допомогти знайти домашнього улюбленця Бротіґена. Прикріплену догори ногами картку, що пропонувала купити старий «рамблер» 1957-го року, скинув теж. Зіжмакав папірці в руках і жбурнув в урну коло дверей, навіть не потурбувавшись глянути через плече і перевірити, чи не дивиться старий Спайсер, про паскудний норов якого серед дітей, що жили на західній околиці Гарвіча, ходили легенди.

Близнючки Сіґсбі теж були тут. Вони покинули скакалку і заходилися бавитись у класики. Боббі підійшов і став розглядати фігури, виведені поряд з розкресленими квадратами.

Він присів, і Діна Сіґсбі, що саме збиралася жбурнути камінець на сьоме поле, опустила руку і стежила за ним. Даєнн приклала брудні пальці до рота і захихотіла. Не звертаючи на них уваги, Боббі обома руками розтер фігури, перетворивши їх на крейдяні плями. Закінчивши, встав і обтрусив руки. На маленькій тримісній стоянці «Спайсерза» загорілися ліхтарі, і в Боббі, і в дівчат раптом відросли тіні, значно довші за них самих.

— Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде? — спитала Діна. — Вони ж були гарні.

— Вони приносять нещастя, — сказав Боббі. — А чому ви не вдома?

Не те, щоб він не мав уявлення. Це світилося в їхніх головах, неначе реклама пива у вітрині «Спайсерза».

— Мама з татком сваряться, — пояснила Даєнн. — Вона каже, що в нього є дівчина.

Вона засміялася і сестра підхопила сміх, та очі в них були перелякані. Боббі згадалися малюки з «Володаря мух».

— Ідіть додому, поки зовсім не стемніло, — сказав їм Боббі.

— Мама казала сидіти на вулиці, — пояснила Діна.

— Тоді вона дурепа і ваш батько теж. Ідіть!

Сестри швидко ззирнулися і Боббі зрозумів, що налякав їх ще дужче. Йому було байдуже. Дивився, як вони підхопили скакалки і побігли вгору схилом. П’ять хвилин потому на паркувальний майданчик в’їхало викликане ним таксі. Світло передніх фар віялом падало на гравій.

— Гм, — сказав таксист, — везти такого малого в Бріджпорт, коли вже чисто стемніло? Не знаю… Навіть якщо маєш гроші заплатити.

— Все в порядку, — запевнив Боббі, вмощуючись позаду. Якщо тепер водій надумає його викинути, йому краще запастися ломом у багажнику. — Мене дідусь зустріне. — Тільки не біля «Кутової лузи», так Боббі вирішив ще раніше. Йому не хотілося під’їжджати туди на таксі, адже хтось може за ним стежити. — Біля кафе «Стояти, ситні макарони», це на Наррагансетт-авеню.

«Кутова луза» містилася на тій же вулиці. Боббі не запам’ятав її назви, та, коли чекав таксі, досить легко відшукав у телефонному довіднику.

Водій почав був заднім ходом виїжджати зі стоянки, та раптом зупинився.

— Хулігансетт? Чорт, та дитині там навіть серед білого дня не місце.

— Мене ж дідусь зустріне, — не здавався Боббі. — Він наказав дати вам пів зеленого, ну, тобто п’ятдесят центів на чай.

Кілька секунд водій вагався. Боббі спробував знайти ще якісь аргументи, але так нічого і не вигадав. Тоді таксист зітхнув, опустив прапорця і натиснув на газ. Коли проїжджали повз його будинок, Боббі підняв очі подивитися, чи не горить у квартирі світло. Та було темно, поки що. Він відкинувся на сидінні, чекаючи, поки Гарвіч залишиться позаду.

Таксиста звали Рой Делоїс — так написано

Відгуки про книгу Серця в Атлантиді - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: