Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
До цього моменту він все ж не до кінця вірив у ницих людей. Зараз же на тому кінці дроту було щось, і це щось не мало анічогісінько спільного з життям, як його розумів Боббі Ґарфілд.
— Боббі? — спитав голос. У ньому лунала якась скрадлива насолода, чуттєве впізнавання. — Боббі, — повторив голос, цього разу без знаку питання. Перед очима Боббі зароїлися крапочки, раптом усю вітальню сповнило чорним снігом.
— Будь ласка… — прошепотів Боббі. Зібравши всю волю, змусив себе закінчити: — Будь ласка, відпустіть його.
— Не вийде, — озвався голос із порожнечі. — Він належить Королю. Стережися нас, Боббі, й не втручайся. Тед — наш собака, і якщо не хочеш теж таким стати, оминай нас стороною.
Клац.
Боббі ще кілька секунд притискав слухавку до вуха. Йому кортіло затремтіти, та для цього було надто холодно. Свербіння в очницях поступово слабшало, нитки, що застеляли очі, почали зливатися з довколишньою темрявою. Нарешті Боббі відірвав слухавку від голови і хотів був покласти на місце, та так і застиг. На дірчастій мембрані проступили десятки крихітних, червоних кружечків. Неначе від голосу істоти на другому кінці лінії телефон почав кривавитися.
Часто сапаючи з тихим, тонким квилінням Боббі опустив слухавку на важіль і попрямував до своєї кімнати.
«Не втручайся, — сказав йому чоловік за номером сім’ї Саґаморів, — Тед — наш собака».
Але Тед не собака. Він — людина, і до того ж друг Боббі.
«Вона могла повідомити їх, де Тед буде сьогодні ввечері, — думав Боббі. — Керол, напевно, знала. А якщо знала і сказала мамі…»
Боббі схопив банку з велофондом, вигріб з неї всі гроші й залишив квартиру. Поміркував, чи не залишити мамі записку, але передумав. Тоді вона може зателефонувати в «Гаузітонік» за номером 5-8337 і розповісти мерзотникові з низьким голосом, що робить її Бобик. Це була одна з причин. Друга ж полягала в тому, що коли він зуміє вчасно попередити Теда, то поїде з ним. Тепер Тедові доведеться взяти його з собою. А якщо ниці люди вб’ють його чи викрадуть? Що ж, це майже те саме, що і втеча, хіба ні?
Боббі востаннє обвів поглядом квартиру, прислухався до маминого хропіння і мимоволі відчув, як щемить у серці та думках. Тед мав рацію: він продовжує любити її, не зважаючи ні на що. Якщо ка існує, то любов до мами — частина його ка. І все ж Боббі сподівався вже ніколи її не побачити.
— Бувай, мамо, — прошепотів Боббі. За хвилину він уже мчав у густих сутінках пагорбом Броуд-стрит униз, однією рукою стискаючи змотані в рурочку гроші, щоб, бува, не випали з кишені.
Х. Знову внизу. Вуличні хлопці. Ниці люди в жовтих плащах. Виплата
Таксі Боббі викликав з телефонної кабінки в «Спайсерзі» й, чекаючи, здер з дошки оголошень, що містилася біля входу ззовні, прохання допомогти знайти домашнього улюбленця Бротіґена. Прикріплену догори ногами картку, що пропонувала купити старий «рамблер» 1957-го року, скинув теж. Зіжмакав папірці в руках і жбурнув в урну коло дверей, навіть не потурбувавшись глянути через плече і перевірити, чи не дивиться старий Спайсер, про паскудний норов якого серед дітей, що жили на західній околиці Гарвіча, ходили легенди.
Близнючки Сіґсбі теж були тут. Вони покинули скакалку і заходилися бавитись у класики. Боббі підійшов і став розглядати фігури, виведені поряд з розкресленими квадратами.
Він присів, і Діна Сіґсбі, що саме збиралася жбурнути камінець на сьоме поле, опустила руку і стежила за ним. Даєнн приклала брудні пальці до рота і захихотіла. Не звертаючи на них уваги, Боббі обома руками розтер фігури, перетворивши їх на крейдяні плями. Закінчивши, встав і обтрусив руки. На маленькій тримісній стоянці «Спайсерза» загорілися ліхтарі, і в Боббі, і в дівчат раптом відросли тіні, значно довші за них самих.
— Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде? — спитала Діна. — Вони ж були гарні.
— Вони приносять нещастя, — сказав Боббі. — А чому ви не вдома?
Не те, щоб він не мав уявлення. Це світилося в їхніх головах, неначе реклама пива у вітрині «Спайсерза».
— Мама з татком сваряться, — пояснила Даєнн. — Вона каже, що в нього є дівчина.
Вона засміялася і сестра підхопила сміх, та очі в них були перелякані. Боббі згадалися малюки з «Володаря мух».
— Ідіть додому, поки зовсім не стемніло, — сказав їм Боббі.
— Мама казала сидіти на вулиці, — пояснила Діна.
— Тоді вона дурепа і ваш батько теж. Ідіть!
Сестри швидко ззирнулися і Боббі зрозумів, що налякав їх ще дужче. Йому було байдуже. Дивився, як вони підхопили скакалки і побігли вгору схилом. П’ять хвилин потому на паркувальний майданчик в’їхало викликане ним таксі. Світло передніх фар віялом падало на гравій.
— Гм, — сказав таксист, — везти такого малого в Бріджпорт, коли вже чисто стемніло? Не знаю… Навіть якщо маєш гроші заплатити.
— Все в порядку, — запевнив Боббі, вмощуючись позаду. Якщо тепер водій надумає його викинути, йому краще запастися ломом у багажнику. — Мене дідусь зустріне. — Тільки не біля «Кутової лузи», так Боббі вирішив ще раніше. Йому не хотілося під’їжджати туди на таксі, адже хтось може за ним стежити. — Біля кафе «Стояти, ситні макарони», це на Наррагансетт-авеню.
«Кутова луза» містилася на тій же вулиці. Боббі не запам’ятав її назви, та, коли чекав таксі, досить легко відшукав у телефонному довіднику.
Водій почав був заднім ходом виїжджати зі стоянки, та раптом зупинився.
— Хулігансетт? Чорт, та дитині там навіть серед білого дня не місце.
— Мене ж дідусь зустріне, — не здавався Боббі. — Він наказав дати вам пів зеленого, ну, тобто п’ятдесят центів на чай.
Кілька секунд водій вагався. Боббі спробував знайти ще якісь аргументи, але так нічого і не вигадав. Тоді таксист зітхнув, опустив прапорця і натиснув на газ. Коли проїжджали повз його будинок, Боббі підняв очі подивитися, чи не горить у квартирі світло. Та було темно, поки що. Він відкинувся на сидінні, чекаючи, поки Гарвіч залишиться позаду.
Таксиста звали Рой Делоїс — так написано
